Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

– Може, і в тім; я не знаю, а може – в чувстві і думці…

– А тепер хоче, як та стояча вода, перемінитися в багно?

– Оксано, не говоріть так про нього!

Вона розсміялася і кликнула:

– Ух, яка ж лінь, правдива українська!

– Ви не знаєте, – обізвалась я в його обороні, – який він життям утомлений!

– То нехай умирає! Чи чується гідним знищення?

– Може, він лиш став такий отяжілий, – відповіла я напівіронічно, напівзадумливо.

– Ах ви! У вас є завсігди щось ідеалізуюче на устах, однак я думаю щось інше. Він вступає в той вік, у котрім і ум любить супокій. В тім віку попускається трохи в одушевленні для інтересів загальних, а замість них кладеться більше ваги на інтереси особисті.

– Він не з тих, Оксано!

– Ви чудні, Наталко; впрочім, чи він має щось таке за собою, що було би запорукою і за його характер?

– Він сам є мені запорукою. Горе нашого народу йому не байдуже. То багата натура, котра вірить в інші вимоги життя, як…

– В ідеальні? – докінчила молода жінка саркастично.

– Ви глумитесь! – відповіла я дразливо (я хотіла, помимо своїх особистих почувань до нього, бути в осуді його характеру і здібностей цілком об'єктивною). – Але він чоловік такий, що округ нього можуть і душі других кристалізуватися!

Вона звернула свої великі темні очі допитливо на мене.

– Ви говорите цілком так, Наталко, як би ваша душа «кристалізувалася» також округ нього… Прошу вас… чи він ваш «бог»?

Я спаленіла сильно, і мої уста здригнулися гордо.

– Оксано!

Вона подала мені руку.

– Nichts für ungut[87] – сказала, приязно усміхаючись. – Я забула, що вашим «богом» то література!

– Справді так!

– Це мертвий бог! Але прошу вас, коли будете писати вашу повість, то опишіть там мужчин з тими прикметами, які тепер у них перемагають. Це було би дуже інтересно довідатися, як душі деяких других істот, котрі, наприклад, мріють про «вищого чоловіка», є непорочні, мов голуби, є переповнені «незаспокоєною жадобою за чистотою», одним словом, є ніжні, ідеальні створіння, – отже, в який спосіб душі таких других істот кристалізуються округ мужчин з прикметами, які нині у них перемагають!

Я сміялася.

– Я це напишу, Оксано, напишу.

– Коли не помиляюся, то ви хочете писати з нашої верстви.

– Так.

– Тим ліпше. Тут знаходяться знамениті екземпляри!

– Може.

– Чому «може»? Пригадайте собі з ласки своєї вечірок професорів у панства С і не забудьте характеристичних прикмет його, як: множество пляшок пива, багато їди, багато сигарового диму, груба ненависть до всього, що «не своє», і політика. Проміж те зігріті сонливі лиця жінок і так звана німецька «Gemütlichkeit»[88].

Я мовчала.

– Окрім того, не забувайте і своїх тодішніх приватних чувств, про котрі говорили ви мені самі по тім вечірку! А тепер, добраніч вам, Наталко! Завтра відвідаю madame Stael[89] (так звала вона деколи пані Марко).

«Чи вона не противорічить собі? – думала я. – Раз каже, що лише той має вартість, що сконсумував[90] таку і таку силу книжок, а другий раз у неї лише етичний елемент є такий, що робить з чоловіка «вищого чоловіка». Коли чоловік є лиш «рівний, як лінія», «простокутний», тоді подобає якраз на сонячний промінь, котрий озолочує все, на що лиш упаде…

Марко її ідеал. Марко безблудний, характерний, всюди й у всім «Марко»! Ні, це чисте диво, що вона не згадувала мені нині знов про нього! Вона завзялася на мене пригадувати мені його раз по раз, а тим часом я тону у всякій праці, щоб про нікого не думати, не піддаватися жодному впливові і бути духом свобідною, мов орел під ясним небом.

Чому сумнівається в щирості Орядина, знаючи його лиш з виду? Я майже погорджую ним, бо зобидив мою гордість, однак вірю про те все в щирість його патріотичних чувств, у його співчуття до людського терпіння, в його пишні здібності, в якусь вроджену інтелігенцію в його і в те, що він вийде на славу своєму народові. Ах, він гордий, і та гордість не допустить його ніколи до якого-небудь упадку. Вона песимістка, нудить світом і мірить все мірилом суб'єктивізму».

. . .…..

Вернувши додому, застала я на своїм столі лист.

Це були освідчини о мою руку і походили від одного вдівця, що бачив мене в житті разів два і не говорив зі мною більше, як десять слів. Він був батьком п'ятьох дітей, посідав «дім» і був «ц.-к. урядником».

Лист дрижав у моїй руці під час читання. Опісля зім'яла я його в пилку[91] і шпурнула далеко від себе, при чім лихий усміх заграв на моїх устах.

Ніколи не був би женився вдруге, якби не був побачив мене!

О, яка ж іронія долі!

Якесь чувство ненависті і обриди обгорнуло мене нараз супроти всіх мужчин, і ніколи не відчувала я так виразно, як в цій хвилі, які байдужі мені всі мужчини. Всі! Це слово говорила я собі майже з поспіхом, щоби в те почуття не вмішалося якесь інше поняття. Коли б вони знали, скільки займається ними жінка, що пізнала раз високі ідеї і полюбила їх, соромились би своєї зарозумілості…

Сівши при столі, я сперла голову в долоні і задумалася.

Якась мізерна порожнеча обняла мене, і я відчула, що моє положення в житті дуже глупе і без смислу. Як же ж відносилися до мене люди – от хоч би і знайомі «моєї» верстви? Інтелігенцією переросла я їх геть-геть далеко, і до них вертати назад духом було мені неможливо; а одним замахом станути їм поруч мене – було їм неможливо. І тому, що вони (їх була більшість) не могли станути на моїй степені, мусила я до них знижатися, іншими словами: мої обставини змушували мене підлягати їм. Далі і я не була «жінка» якого там небудь мужчини і не представляла тому жодної «вартості». А що найважніше – я не мала жодного маєтку.

Скільки спин гнулось би переді мною, коли б я мала маєток!

Гроші мають вартість.

Нехай працюю над собою невтомно до посліднього віддиху, перед тим не зігнеться ніяка спина; впрочім – я й не отвирала б уст на те, щоби переді мною згиналися спини. З якоїсь незломної гордості не вчинила б я цього…

Нараз обернулась я поза себе і глянула на зім'яте письмо.

Чи підняти мені його? Може би, показати його Оксані? Придалося б добре до розвеселення її, а вона й так каже, що не може сміятися веселим сміхом! Однак де ж я його бачила, цього урядника? Де, де, де? Ага, я знала вже де! Там, на тім вечірку професорів. Я ледве що вважала тоді на нього, приглядаючись всьому і силуючись надармо угадати «щастя» тих людей.