Енн у Домі Мрії - Люсі Мод Монтгомері

Капітан Джим був похований на невеличкім цвинтарі по той бік затоки, неподалік від місця, де спочивала крихітна маленька Джойс. Його родичі звели на могилі дуже дорогий, потворний «пам’ятник», із якого сам капітан добряче покепкував би, якби зміг уздріти його за життя. Та справжній пам’ятник йому був у серцях тих, хто знав його, і в книжці, якій судилося жити в наступних ПОКОЛІННЯХ.

Леслі журилася, що капітан Джим не став свідком гучного успіху «книги життя».

— Він радо читав би рецензії — майже всі вони такі доброзичливі. І побачити свою книгу на чолі списку бестселерів — ох, Енн, якби ж він тільки міг дожити до цього дня!

Проте Енн, попри власне горе, була мудріша.

— Сама книга — ось, що мало значення для нього, Леслі, — а не те, що про неї скажуть. І він одержав її. Він прочитав її всю. Та остання ніч була для нього, певне, однією з найщасливіших — зі швидким, безболісним відходом на світанку, про який він завжди мріяв. Я рада за Оуена й за тебе — рада, що книжка має великий успіх… але капітан Джим був задоволений, я знаю.

Зоря маяка так само невтомно несла свою нічну варту — на мис прибув тимчасовий заступник, що мав працювати, аж доки велемудрий уряд постановить, котрий з багатьох претендентів найкраще дасть раду з обов’язками доглядача — а чи має найліпшу протекцію. Перший Помічник жив у маленькім Домі Мрії, де його обожнювали Енн, Гілберт і Леслі, і терпляче зносила Сьюзен, яка геть не любила котів.

— Я можу примиритися з ним задля пам’яті капітана Джима, бо мені, пані Блайт, дорогенька, подобався був старий. І я стежитиму, щоб він мав собі кусень і на додачу — кожнісіньку мишку, що опиниться в мишоловці. Але більшого не просіть, пані Блайт, дорогенька. Коти — це коти і, повірте моєму слову, нічим іншим вони ніколи не будуть. Бодай не пускайте його до благословенного малятка, пані Блайт, дорогенька. Уявіть, який то буде жах, коли він висмокче подих із нашого милого дитятка.

— То буде справдешня котострофа, — мовив Гілберт.

— Смійтеся, лікарю, дорогенький, та глядіть, щоб на кутні не засміятися, коли одного разу це станеться.

— Коти не висмоктують подиху з немовлят, — заперечив Гілберт. — Це лише старий забобон, Сьюзен.

— Може, забобон, а може, і ні, лікарю, дорогенький. Я знаю лиш те, що воно трапляється. Кіт жінки небожа мого зятя висмоктав подих з їхнього хлопчика, і бідне невинне дитя було майже вмерло, як вони його знайшли. І байдуже, забобон то чи ні, пані Блайт, дорогенька, а щойно я побачу, як це жовте чудовисько нипає коло нашого янголятка, то певне почастую його коцюбою.

Пан та пані Еліот жили щасливо й дружно в яскраво-зеленім будинку. Леслі була зайнята вишиванням: вони з Оуеном мали побратися на Різдво. Енн міркувала, що ж вона робитиме, коли її подруга поїде з Чотирьох Вітрів.

— Зміни стаються повсякчас. Варто життю стати справді приємним, як щось у нім напевне змінюється, — зітхнула вона.

— Продається старий будинок Морганів у Глені, — мимохідь завважив Гілберт.

— Он як? — байдуже відказала Енн.

— Так. Тепер, коли пан Морган помер, пані Морган хоче переїхати до дітей у Ванкувер. Мабуть, вона продасть його задешево, бо на такий великий дім у такому маленькому селі важко знайти покупця.

— Там дуже гарна околиця, тож вона його, напевне, таки знайде, — неуважно мовила Енн, міркуючи, як буде краще — підрубити чи обметати шви на довгих сорочечках Джема. Її крихітний хлопчик уже за тиждень мав вирости з пелюшок, і Енн була готова плакати на саму думку про це.

— А що, як нам купити його, Енн? — поцікавився Гілберт.

Енн випустила шитво з рук і вражено поглянула на чоловіка.

— Ти жартуєш, Гілберте?

— Нітрохи, моя дівчинко.

— І покинути цей будиночок — наш милий Дім Мрії? — недовірливо запитала вона. — Гілберте, я й думати не хочу про таке!

— Вислухай мене терпляче, кохана. Я розумію й цілком поділяю твої почуття. І все ж ми обоє знали, що рано чи пізно будемо змушені переїхати.

— Але ж не так швидко… не зараз, Гілберте.

— Нам більше ніколи може не випасти така змога. Якщо ми не купимо будинку Морганів, його купить хтось інший, а в Глені більше немає ні житла, де ми могли б оселитися, ні годящої ділянки для забудови. Цей будиночок був і назавжди лишиться тим, чим жоден інший не зможе стати для нас, я визнаю це; та як на лікаря, ти знаєш, він надто далеко стоїть від села. Ми відчували цю незручність, хоч і мирилися з нею. Тим паче, він уже став замалий для нас усіх, а через кілька років, коли Джему знадобиться своя кімната, нам геть не вистачить місця.

— Я знаю, знаю… — очі Енн сповнилися слізьми. — Я розумію все, що свідчить проти нього… але я так люблю його, і тут так гарно.

— Тобі буде самотньо тут без Леслі… і капітана Джима більше немає з нами. Будинок Морганів теж дуже гарний, і з плином часу, я думаю, ми полюбили б його. Адже він завжди подобався тобі, Енн.

— Звісно, але… Гілберте, це все так несподівано й раптово. У мене голова йде обертом. Десять хвилин тому я й думки не мала про те, щоби покинути цей милий дім. Я міркувала, що зроблю тут навесні… які квіти висаджу в саду. А якщо ми поїдемо, хто тут оселиться? Будинок і справді надто далеко стоїть від села, тож його, очевидно, винайме якась непутяща, бідна, кочова сім’я… усе сплюндрує… і осквернить. Якщо так станеться — ох, мені буде страшенно боляче.

— Я знаю. Але не можна жертвувати власними інтересами із цих міркувань, моя дівчинко. Будинок Морганів відповідає всім нашим суттєвим очікуванням, і ми не можемо дозволити собі змарнувати цей шанс. Подумай про ту велику галявину між поважних старих дерев, і про кленовий гай за будинком — дванадцять акрів![37] Яке місце для дитячих ігор! А ще там є великий фруктовий сад, і тобі завжди подобалася цегляна стіна довкруж нього й двері в ній — ти казала, що це схоже на чарівний сад із казки. А затоку та піщані дюни там видно незгірше, ніж тут.

— Але не видно зорі маяка.

— Видно — з віконця на горищі. Це ще одна перевага того будинку, Енн, — ти ж любиш великі горища.

— У саду немає струмка.

— Немає, зате є струмок, що біжить крізь гай до