Енн у Домі Мрії - Люсі Мод Монтгомері
— Є ще й інший, як ви знаєте, Сьюзен.
— Це так, — скрушно зітхнула Сьюзен, — але там, пані Блайт, дорогенька, немає ні заміжжя, ні весіль.
Розділ 39
КАПІТАН ДЖИМ «ПРОПЛИВАЄ МІЖ БЕРЕГІВ»
Наприкінці вересня в Чотири Вітри надійшов роман Оуена Форда. Щодня впродовж того місяця капітан Джим регулярно ходив на пошту, сподіваючись одержати його. Та одного разу він лишився на маяку, і саме тоді Леслі принесла додому його примірник разом зі своїм і тим, що призначався для Енн.
— Ми сьогодні ж віднесемо йому книжку, — мовила Енн, схвильована, як школярка.
Того ясного, звабливого вечора прогулянка червоною дорогою до мису була дивовижно приємна. Потім сонце сіло між пагорбів у долину, повну згаслого призахідного сяйва, і білий вершечок маяка спалахнув яскравою зорею.
— Капітан Джим ніколи не спізнюється навіть на частку секунди, — мовила Леслі.
Обидві вони на все життя запам’ятали обличчя капітана Джима в ту мить, коли вручили йому книгу — його книгу життя, видозмінену й ошатно вбрану. Щоки його, бліді останнім часом, спалахнули юнацьким рум’янцем, очі засяяли молодечим вогнем, та руки тремтіли, перегортаючи сторінки.
Роман називався просто — «Книга життя капітана Джима», і на титульній сторінці імена Оуена Форда та Джеймса Бойда були надруковані як імена співавторів. На фронтисписі була розміщена фотографія самого капітана Джима, що стояв на порозі маяка, задивившись у далину понад морем. Оуен Форд «клацнув» його якось, доки роман іще писався. Капітан Джим знав це, хоч і не міг припустити, що фотографія з’явиться в книжці.
— Ви подумайте лиш, — мовив він, — старий моряк отут, у справжній друкованій книжці. Я, скільки віку, ніколи ще так не пишався. Мабуть, зараз чи не лусну від гордості. Не засну я нині вночі. До світанку я прочитаю мою книгу всеньку.
— Ми зараз підемо, щоб ви могли одразу взятися до читання, — відповіла Енн.
Капітан Джим, який тримав книжку, мов священну реліквію, рішучо закрив її й відклав убік.
— Ні, ви не підете, доки не вип’єте по чашці чаю зі старим, — запротестував він. — І чути цього не бажаю — а ти, Помічниченьку? Книга життя нікуди не дінеться. Я чекав на неї стільки літ, то можу почекати й іще трішки, доки побалакаю із друзями.
Капітан Джим поставив чайник на плиту, витяг з буфета хліб і масло. Попри хвилювання, рухи його були кволі й непевні, у них не відчувалося колишньої стрімкої вправності. Проте Леслі й Енн не запропонували йому допомоги, знаючи, що це скривдить його почуття.
— Ви слушний вечір вибрали, щоби до мене зайти, — мовив капітан Джим, витягаючи з буфета торт. — Мати малого Джо мені сьогодні надіслала повен кошик наїдків. Я завше кажу — хай Господь благословляє добрих куховарок. Гляньте-но, який гарний торт, весь у глазурі й горіхах. Нечасто я можу так-ото прийняти гостей. Призволяйтеся, дівчата, призволяйтеся! «Так вип’єм, друзі дорогі, за молоді літа».[36]
Дівчата «призволилися» дуже весело. Чай капітанові Джиму вдався пресмачний, торт був достеменним витвором кулінарного мистецтва. Сам капітан Джим поводився, як справжній король усіх гостинних господарів, не дозволивши собі навіть мигцем поглянути в той закуток, де лежала його книга в сяєві зелено-золотої палітурки. Та коли двері за Енн і Леслі врешті-решт зачинилися, обидві вони знали, що старий пішов одразу до книжки, і дорогою додому в уяві змальовували захват капітана, що перечитує із друкованих сторінок повість про власне життя, зображене в усій красі та барвах самої дійсності.
— Цікаво, чи сподобається йому кінцівка — та, що запропонувала я? — мовила Леслі.
Їй не судилося дізнатися про це. Наступного ранку Енн прокинулася й побачила, що Гілберт схилився над нею, повністю вдягнений і зі стурбованим виразом.
— Тебе викликали? — сонно запитала вона.
— Ні. Енн, боюся, щось сталося на маяку. Сонце зійшло годину тому, а він досі горить. Ти ж знаєш, для капітана Джима завжди було справою честі вмикати маяк, щойно сонце сяде й вимикати точнісінько на світанку.
Нажахана Енн сіла в ліжку. Бліде світло маяка розпачливо зринало на тлі ясно-блакитного неба.
— Може, він заснув над книжкою? — розгублено проказала вона. — Чи захопився, аж забув про маяк?
Гілберт похитав головою.
— Це не схоже на капітана Джима. Хай там як, я піду й подивлюся, що сталося.
— Зажди хвилинку — я піду з тобою, — схопилася Енн. — Так, я піду. Маленький Джем іще годину спатиме, і я покличу до нього Сьюзен. Тобі може знадобитися жіноча допомога, якщо виявиться, що капітан Джим захворів.
То був дивовижний ранок, повний густих і ніжних барв та звуків. Затока сяяла, мов очі всміхненої дівчини; над дюнами ширяли білі мартини; за грядою мерехтіло велике, глибоке море. Прибережні поля були росянисті й свіжі в перших яскравих, чистих сонячних променях. Із-над затоки, танцюючи й посвистуючи, долинув вітер, обернувши прекрасну тишу на ще прекраснішу музику. Якби не лиховісна зоря на білій вежі маяка, ця вранішня прогулянка стала б насолодою для Енн і Гілберта. Проте вони йшли мовчки, охоплені моторошним хвилюванням.
На їхній стукіт не відповів ніхто. Гілберт штовхнув двері й разом з Енн зайшов досередини. У старій вітальні було дуже тихо. На столі стояли рештки невеличкого вчорашнього бенкету. На полиці в кутку досі горіла лампа. Перший Помічник спав на підлозі, у квадраті сонячного світла біля канапи.
Капітан Джим лежав на канапі, притискаючи до грудей свою книгу життя, відкриту на останній сторінці. Очі його були заплющені, а на обличчі застиг вираз безмежного спокою й щастя — вираз того, хто довго шукав і нарешті знайшов.
— Він спить? — несміливо прошепотіла Енн.
Гілберт підійшов до канапи й на кілька секунд схилився над капітаном Джимом. Потім випростався.
— Так, він спить… міцно спить, — упівголоса мовив Гілберт. — Енн, капітан Джим «проплив між берегів».
Вони не знали напевне, о котрій годині він помер, проте Енн завжди вірила, що його бажання було почуте й капітан відійшов у ту мить, коли з-над затоки здійнявся світанок. Із цим осяйним припливом дух його полинув над перлинно-срібним морем вранішнього світла до гавані, що не знає ні штилів, ні бур, де чекала на нього його зникла Маргарет.
Розділ 40
ПРОЩАННЯ З ДОМОМ
