Час жити і Час помирати - Еріх Марія Ремарк
— Я подумала, що з тобою щось сталося.
— Що зі мною могло статися?
Вона важко дихала у нього на грудях.
— Прокляття, а я про це й не подумав, — мовив він приголомшено. — Я боявся тільки за тебе.
Вона підвела очі.
— Що тут таке?
— Будинок почав горіти з даху.
— А як ти? Я боялася за тебе.
— А я за тебе. Сідай. Відпочинь.
Вона все ще важко дихала. Гребер побачив на тротуарі відро води, а поруч чашку. Він підійшов, набрав води і подав Елізабет.
— Випий трохи.
— Ей, ви! Це наша вода, — гукнула якась жінка.
— А наша чашка, — додав хлопчак років дванадцяти в ластовинні.
— Пий, — сказав Гребер Елізабет і обернувся. — А як щодо повітря? Воно теж ваше?
— Віддай їм їхню воду й чашку, — сказала Елізабет. — Або вилий відро їм на голови, так буде ще краще.
Гребер підніс чашку їй до рота.
— Ні. Випий. Ти бігла?
— Так, всю дорогу.
Гребер вернувся до відра. Жінка, яка кричала на нього, була з сім’ї, що сиділа біля кухонного столу. Він удруге зачерпнув з відра повну чашку, випив її і поставив на місце. Ніхто не промовив жодного слова, але коли Гребер відійшов, хлопчак підбіг до відра, схопив чашку й поставив її на стіл.
— Свині! — гукнув двірник до людей за столом.
Він позіхнув і знов ліг спати. Дах на першому будинку провалився.
— Тут речі, які я спакував для тебе, — сказав Гребер. — Майже весь твій одяг. І батькова фотографія. Постіль теж. Я можу спробувати винести меблі. Ще не пізно.
— Не треба. Хай горять.
— Чому? Ще є можливість.
— Нехай горять. Тоді всьому настане кінець. Це справедливо.
— Чому настане кінець?
— Минулому. Воно нам ні до чого. Воно нас лише обтяжуватиме. Навіть те, що було в ньому добре. Ми повинні починати з початку. Все інше себе не виправдало. Для нас вороття немає.
— Ти могла б продати меблі.
— Тут? — Елізабет озирнулася. — Не можна ж влаштовувати серед вулиці аукціон. Ти лише поглянь! Тут надто багато меблів і надто мало квартир. І так буде ще довго.
Знов почався дощ. Важкі, теплі краплі падали додолу. Фрау Лізер розкрила парасольку. Жінка, яка врятувала новий капелюшок з квітами і задля зручності одягла його, тепер скинула його і сховала під сукню. Двірник знову прокинувся і чхнув. Гітлер на картині фрау Лізер тепер, здавалося, плакав.
Гребер відстібнув від ранця шинель і плащ-намет. Шинель він накинув на плечі Елізабет, а плащ-наметом накрив клунок з постіллю.
— Треба подумати, де ми ночуватимемо, — сказав він.
— Може, дощ погасить пожежу? А де ж спатимуть усі ці люди?
— Не уявляю собі. Таке враження, ніби цю вулицю зовсім забули.
— Ми зможемо переночувати і тут. Є постіль, шинель, плащ-намет.
— Ти справді зможеш?
— Мені здається, що спати можна скрізь, коли ти стомлений.
— У Біндінга є будинок і вільна кімната. Але ж туди ти не хочеш?
Елізабет похитала головою.
— Тоді є ще Польман, — сказав Гребер. — Можна переночувати в його катакомбах. Кілька днів тому я питав у нього. А всі притулки для потерпілих тепер все одно переповнені. Якщо вони взагалі ще цілі.
— Можна ще трохи зачекати. Наш поверх ще не горить.
Елізабет сиділа на дощі в солдатській шинелі. Але пригнічена вона не була.
— Мені хотілося б випити, — промовила вона. — Я маю на увазі не води.
— У нас дещо є. Коли я спаковував речі, то за книжками знайшов пляшку горілки. Ми, певно, забули про неї.
Гребер розв’язав клунок з постіллю. Пляшка була схована в перину, тому вона й не попала на очі злодієві. Там же лежала склянка.
— Ось вона. Пити треба обережно, щоб ніхто не помітив. А то фрау Лізер донесе, що ми збиткуємося над національним горем.
— Якщо хочеш, щоб ніхто нічого не помітив, не треба ніякої обережності. Це я вже знаю. — Елізабет узяла склянку і випила. — Чудово, — сказала вона. — Саме те, чого я хотіла. Майже, як у літній кав’ярні. Ти маєш сигарети?
— Я взяв усі, що в нас були.
— От і добре. Тоді ми маємо все, що нам потрібно.
— Може, я все-таки винесу дещо з меблів?
— Тебе туди не пустять. Та й навіщо вони нам? Адже ми навіть не зможемо віднести їх туди, де сьогодні ночуватимемо.
— Одне з нас зможе їх постерегти, поки друге шукатиме притулок.
Елізабет замотала головою. Вона допила решту горілки в склянці. Дах їхнього будинку провалився. Стіни, здавалося, похитнулися, й слідом за цим провалилася підлога верхнього поверху. Мешканці на вулиці закричали. З вікон бризнули снопи іскор. Полум’я злизувало завіски.
— Наш поверх ще цілий, — проказав Гребер.
— Не довго ще йому залишилося, — відповів якийсь чоловік позад нього.
Гребер обернувся.
— Чому?
— А чому вам має бути краще, аніж нам? Я прожив на верхньому поверсі двадцять три роки, юначе. Тепер він згорів. Чому ж ваш не повинен згоріти?
Гребер оглянув чоловіка; той був худий і лисий.
— Я гадаю, це справа випадку, а не моралі.
— Це — справедливість. Коли вам відомо, що це таке!
— Не зовсім точно. Але це не моя вина. — Гребер усміхнувся. — У вас, мабуть, було нелегке життя, раз ви в неї ще вірите. Налити вам горілки? Це допомагає краще, ніж обурення.
— Дякую. Залиште горілку собі! Вона вам іще знадобиться, коли загориться ваша конура!
Гребер поставив пляшку.
— Б’юсь об заклад, що не загориться!
— Що?
— Я пропоную побитися об заклад!
Елізабет засміялася. Лисий чоловік здивовано дивився на них.
— Ви хочете побитися об заклад, нахабний юначе? А ви, фрейлейн, ще й смієтеся? Справді, до чого ми тільки докотилися!
— А чому б їй не засміятися? — спитав Гребер. — Краще сміятися, ніж плакати. Особливо тоді, коли і те й те нічого не допомагає.
— Ви повинні молитися!
Верхня частина стіни обвалилася всередину. Вона проламала стелю в квартирі Елізабет. Фрау Лізер, сидячи під своєю парасолькою, почала судорожно схлипувати. Сім’я за кухонним столом варила на спиртівці ячмінну каву. Жінка в червоному плюшевому кріслі заходилася накривати бильця газетами, щоб врятувати їх від дощу. Дитина в колисці заплакала.
— Ось вона й розвалюється, наша батьківщина на два тижні,— сказав Гребер.
— Справедливість! — задоволено відповів лисий.
— Треба було побитися об заклад, і ви б виграли.
— Я не матеріаліст, юначе!
— Тоді чому ж ви так побиваєтесь за своєю квартирою?
— Це був мій дім. Ви цього, мабуть, не розумієте.
— Ні, не розумію. Німецький рейх надто рано вирядив мене у мандри по всьому світу.
— За це ви повинні йому дякувати. — Лисий затулив