Час жити і Час помирати - Еріх Марія Ремарк

— Про Німеччину тепер теж ні.

Вони почали гортати книгу.

— Гори, — проказала Елізабет. — Хіба, крім гір, у Швейцарії нічого немає? Моря, тепла?

— Чому ж! Ось італійська Швейцарія.

— Локарно. Це тут була велика конференція на захист миру? Та, на якій ухвалили більше не розв’язувати воєн?

— Здається, тут.

— Не довго ця ухвала протрималась.

— Ні. Локарно ось тут. Поглянь: пальми, старі церкви. Це Лаго-Маджіорі. А ось тут острови, азалії, мімози, сонце… І мир.

— Так. А як це місце називається?

— Порто Ронко.

— Гаразд, — зітхнула Елізабет і знов лягла. — Треба його запам’ятати. Пізніше поїдемо туди. А тепер я більше не хочу подорожувати.

Гребер закрив книгу. Він подивився на мерехтливе срібло на деревах, потім обняв Елізабет за плечі. Він відчув її тіло і побачив траву, барвінок і ще якісь червоненькі квіточки з невеличкими ніжними листочками, які ставали все більші й більші, аж поки заступили все довкола, і його очі заплющились.

Вітер наче вмер. Почало швидко темніти. Десь далеко почувся гуркіт. «Артилерія, — подумав Гребер у напівсні.— Але звідки? Де я? Де фронт? — Він відчув поруч Елізабет і заспокоївся. — Де тут можуть бути артилерійські позиції? Очевидно, це учбові стрільби».

Елізабет поворухнулася.

— Де вони? — промимрила вона. — Вже бомблять чи полетіли далі?

— Це не літаки.

Гуркіт не стихав. Гребер устав і прислухався.

— Це не бомби, не артилерія і не літаки, Елізабет, — сказав він. — Це гроза.

— А чи не зарано ще для грози?

— Для неї законів не існує.

Нарешті вони побачили перші блискавки. Проти тих, які творили люди, вони були куди блідіші і ніби несправжні, а грім навряд чи можна було порівняти з гуркотом літаків, не кажучи вже про розриви бомб.

Пішов дощ. Вони перебігли галявину і сховалися під ялинами. Тіні, здавалося, доганяли їх. Шум дощу у верховітті нагадував овації далекого натовпу, і в тьмяному світлі Гребер побачив, що у волоссі Елізабет блищать срібні стрічки, які попадали з гілок. Волосся скидалось тепер на сітку, в якій заплуталися блискавки.

Вони вийшли з лісу і натрапили на криту трамвайну зупинку, де юрмилося чимало людей. Стояли між ними й кілька есесівців. Вони були молоді і неприховано розглядали Елізабет.

За півгодини дощ перестав.

— Я не знаю, де ми, — сказав Гребер. — В якому напрямку нам тепер іти?

— Праворуч.

Вони перетнули вулицю і звернули в неосвітлену алею. Перед ними довга вервечка людей у напівтемряві укладала труби. Всі були в смугастому одязі. Раптом Елізабет насторожилася і звернула вбік — туди, де працювали робітники. Вона повільно переходила від одного до другого і роздивлялася їх, немовби когось шукаючи. Гребер помітив, що на одязі люди мали номери; мабуть, це були в’язні з концтабору. Вони працювали мовчки і швидко, не підводячи очей. Їхні голови нагадували черепи мерців, а одяг на худих тілах теліпався. Двоє знесилено лежали під забитим дошками кіоском, де колись продавали зельтерську воду.

— Гей, ви! — крикнув есесівець. — Геть звідси! Тут заборонено ходити.

Елізабет вдала, ніби не почула його. Вона тільки наддала ходи, зазираючи в мертвотні обличчя в’язнів.

— Назад! Гей, ви! Жінко! Негайно! Прокляття, ви що, не чуєте?

Лаючись, есесівець підбіг до них.

— У чім річ? — запитав Гребер.

— У чім річ?! Вам що, позакладало? Чи, може, ще щось?

Гребер завважив ще одного есесівця. Це був обершарфюрер. Гребер не наважувався гукнути Елізабет; він знав, що вона не вернеться.

— Ми тут дещо розшукуємо, — пояснив він есесівцю.

— Що? Припинити розмови!

— Ми тут загубили одну річ, брошку. Це був вітрильник з брильянтами. Ми тут проходили вчора, пізно ввечері і загубили. Може, ви бачили?

— Що?

Гребер повторив свою вигадку. Він бачив, що Елізабет обійшла вже майже половину в’язнів.

— Тут нічого не знаходили, — заявив обершарфюрер.

— Та він бреше, — сказав есесівець. — У вас є документи?

Гребер мовчки подивився на нього. Він охоче затопив би йому в пику. Есесівець мав не більше двадцяти років. «Штайнбреннер, — подумав Гребер. — Гайні. Одним миром мазані».

— У мене не просто документи, а дуже добрі документи, — відповів він нарешті.— Крім того, оберштурмбанфюрер Гільдебрандт, якщо це вас цікавить, мій щирий друг.

Есесівець іронічно зареготав:

— А ще що ти скажеш? Може, фюрер теж твій друг?

— Фюрер ні.

Елізабет була вже майже в самому кінці вервечки. Гребер неквапно дістав з кишені свідоцтво про одруження.

— Ходімо до ліхтаря. Зможете прочитати ось тут? Підпис мого свідка! А дату бачите? Сьогодні! Є ще запитання?

Есесівець втупив очі в папери. Обершарфюрер заглядав йому через, плече.

— Це підпис Гільдебрандта, — підтвердив він. — Мені він знайомий. Але ви все одно не маєте права ходити тут. Це заборонено. Ми не можемо нічого вдіяти. Жаль вашої брошки.

Елізабет уже обійшла всіх.

— Мені теж, — відповів Гребер. — Звичайно, коли це заборонено, ми далі не шукатимемо. Наказ є наказ.

Він рушив навздогін Елізабет. Але обершарфюрер пішов поруч.

— Можливо, ми ще знайдемо брошку. Куди її надіслати?

— Гільдебрандтові, це буде найпростіше.

— Гаразд, — сказав обершарфюрер з повагою. — Нічого не знайшли? — поцікавився він в Елізабет.

Та вона вражено звела на нього очі, ніби щойно прокинулася.

— Я розповів обершарфюрерові про ту брошку, яку ми тут загубили, — швидко сказав Гребер. — Якщо її знайдуть, то зразу ж перешлють Гільдебрандту.

— Спасибі,— відповіла Елізабет здивовано.

Обершарфюрер заглянув їй в очі й кивнув.

— Можете на нас покластися. Ми рицарі СС.

Елізабет кинула погляд на в’язнів. Обершарфюрер помітив це.

— Якщо хтось із цих свиней її заховає, ми однаково знайдемо, — заявив він галантно. — Ми їх обшукуватимемо, поки вони не попадають з ніг!

Елізабет здригнулася.

— Я не зовсім певна, що загубила її саме тут. Це могло статися й далі, в лісі. Я навіть схильна думати, що скоріше там.

Обершарфюрер усміхнувся. Елізабет почервоніла.

— Це напевне сталося в лісі,— повторила вона.

Обершарфюрер розплився в посмішці.

— За ліс ми не відповідаємо, — заявив він.

Гребер стояв так близько біля якогось нахиленого в’язня, що міг розгледіти його кістлявий череп. Він засунув руку в кишеню, дістав пачку сигарет і, обернувшись, упустив її коло ніг в’язня.

Щиро дякую, — сказав він обершарфюреру. — Завтра ми пошукаємо в лісі. Це могло статися й там.

— Нема за що. Хайль Гітлер! І сердечно вітаю з одруженням!

— Спасибі.

Вони мовчки йшли поруч, аж поки в’язнів не стало видно. Перламутрові й рожеві хмари, неначе зграя фламінго, пливли в прояснілому небі.

— Мені не треба було йти туди, — промовила Елізабег. — Я розумію.

— Дарма. Така вже людина. Не встигне спекатися ондієї небезпеки, як наражає себе на другу.

Елізабет кивнула.

— Ти врятував нас цією брошкою. І Гільдебрандтом. Ти