Час жити і Час помирати - Еріх Марія Ремарк
— Ай справді, де? Там уже нічого не залишилося. Треба все починати спочатку. Я зайду по тебе на фабрику.
— А раптом щось перешкодить? Наліт або патруль?
Гребер задумався.
— Зараз я зберу речі й віднесу їх до церкви святої Катаріни. Нехай це буде друге місце зустрічі.
— А вона відчинена вночі?
— Чому вночі? Адже ж ти повернешся не вночі?
— Хтозна. Якось нам довелося просидіти в бомбосховищі шість годин. Найкраще було б через кого-небудь тримати зв’язок. А домовитись про місце зустрічі — цього тепер не досить.
— Ти маєш на увазі той випадок, коли з кимось із нас щось станеться?
— Так.
Гребер кивнув. Він уже зрозумів, як легко вони можуть одне одного втратити.
— Сьогодні ми можемо використати Польмана. А втім, ні, це ненадійно. — Гребер замислився. — Біндінг! — сказав він нарешті з полегшенням. — Це людяна надійна. Я показував тобі його будинок. Щоправда, він ще не знає, що ми одружилися. Та байдуже. Я його попереджу.
— Ти підеш до нього, щоб знову його пограбувати?
Гребер засміявся.
— Мені, власне, не хотілося б знову це робити. Але ж нам треба щось їсти. Отак ми і псуємося.
— Ночуватимемо знову тут?
— Сподіваюся, що ні. Я матиму цілий день і щось підшукаю.
Її обличчя на мить спохмурніло:
— Так, ти маєш цілий день. А я мушу йти.
— Я швиденько зберу всі ці манатки, віднесу їх до Польмана і проведу тебе на фабрику.
— Але ж я не можу чекати. Мені вже пора. До вечора! Отже, фабрика, церква святої Катаріни або Біндінг. Ох і цікаве ж життя!
— Під три чорти таке цікаве життя! — вилаявся Гребер.
Він дивився їй вслід. Елізабет переходила площу. Ранок був ясний, а небо стало яскраво-блакитним. На руїнах блищала роса, мов срібна сіть.
Елізабет обернулась і помахала йому рукою. Потім квапливо попростувала далі. Греберу подобалася її хода. Вона ставила ноги так, немовби йшла колією: одну перед одною. Так ходили жінки в Африці. Елізабет обернулася ще раз і зникла за будинками в кінці площі.
«Як на фронті,— подумав Гребер. — Прощаючись, не знаєш, чи зустрінешся знов. Е, ні, к бісу таке цікаве життя!»
О восьмій з дверей вийшов Польман.
— Я хотів спитати, чи ви маєте щось їсти. Окраєць хліба я можу дати…
— Спасибі. Нам вистачило. Чи можу я залишити у вас постіль і валізи, поки сходжу до церкви святої Катаріни?
— Звичайно.
Гребер відніс речі. Йозефа ніде не видно було.
— Може статися так, що, коли ви повернетесь, мене не буде вдома, — сказав Польман. — Тоді постукаєте двічі довго і двічі коротко. Йозеф почує.
Гребер відкрив валізу.
— Просто циганське життя, та й годі,— промовив він. — Я цього не сподівався.
Польман стомлено усміхнувся.
— Йозеф живе отак уже три роки. Кілька місяців він ночував лише в електричках. Їздив у різних напрямках. Він міг спати лише сидячи і через кожних чверть години прокидався. Так було доти, доки не почалися повітряні нальоти. Тепер це неможливо.
Гребер дістав з валізи банку м’ясних консервів і простягнув Польману:
— Я обійдуся. Дайте Йозефу.
— М’ясо? Хіба воно вам не потрібне?
— Ні. Передайте йому. Такі люди, як він, повинні вижити. Бо що ж буде, коли всьому цьому настане кінець? Що взагалі буде? Чи залишиться достатньо людей, щоб почати все спочатку?
Старий якийсь час, мовчав. Потім підійшов до глобуса, що стояв у кутку кімнати, і покрутив його.
— Погляньте сюди, — мовив він. — Бачите? Оцей невеличкий клаптик землі — Німеччина. Її майже можна затулити великим пальцем. Це дуже маленька частина світу.
— Можливо. Проте, вирушивши з цієї маленької частини, ми завоювали чималий шмат земної кулі.
— Шмат — так. Завоювали, але не переконали.
— Ще ні. Та що було б, якби ми змогли цей шмат утримати? Десять років. Двадцять. П’ятдесят. Перемоги й успіхи мають жахливу здатність переконувати. Ми побачили це на прикладі власної країни.
— Ми не перемогли.
— Це не доказ.
— Ні, доказ, — заперечив Польман. — І дуже переконливий.
Його рука в набряклих жилах обертала глобус далі.
— Світ, — сказав він, — світ не стоїть на місці. І коли людина тимчасово зневірилася у власній країні, вона повинна вірити в світ. Затемнення сонця можливе, але ніч не вічна. У всякому разі на нашій планеті. Не слід так швидко капітулювати і впадати у відчай. — Він відсунув глобус убік. — Ви питаєте, чи достатньо залишиться людей, щоб почати усе спочатку? Християнство почалося з кількох рибалок, з кількох віруючих у катакомбах, а також із тих, що вижили на аренах Риму.
— Так. А нацизм з кількох безробітних фанатиків в одній з мюнхенських пивниць.
Польман засміявся.
— Ваша правда. Але світ ще не знав вічної тиранії. Людство просувалося вперед не рівномірно, а завжди ривками, з відступами і судорогами. Ми були надто зарозумілі і гадали, що наше криваве минуле — вже пройдений етап. А тепер бачимо, що варто нам лише озирнутись, і воно нас ту ж мить наздоганяє. — Польман узяв свого капелюха. — Мені пора.
— Ось ваша книжка про Швейцарію, — мовив Гребер. — Її трохи примочив дощ. Я її загубив, але потім знову розшукав і врятував.
— Не варто було цього робити. Мрії рятувати не слід.
— Ні, треба, — відказав Гребер. — Що ж тоді рятувати?
— Віру. Мрії повернуться знов.
— Будемо сподіватись. А то так можна й повіситись.
— Який ви ще молодий, — сказав Польман. — Та що це я кажу? Адже ви й справді ще зовсім молодий. — Він одягнув пальто. — Дивно. Раніше я уявляв собі молодість зовсім не такою.
— Я теж, — додав Гребер.
Йозеф був поінформований точно. Причетник церкви святої Катаріни справді приймав речі на схов. Гребер залишив у нього свій ранець. Потім пішов у житловий відділ. Його перенесли в інше місце, і тепер він містився в природознавчому кабінеті якоїсь школи. Тут ще стояв стіл з географічними картами і засклена шафа з експонатами в спирті.
Службовка відділу поприкладала кількома банками папери. В банках були заспиртовані змії, ящірки, жаби. Стояло тут і чучело білки з намистинками замість очей і горіхом в лапках. Жінка була сива й привітна.
— Я візьму вас на чергу, — сказала вона. — Ви маєте адресу?
— Ні.
— Тоді навідуйтеся й питайте.
— А чи є в цьому сенс?
— Ані найменшого. Перед вами до нас уже надійшло шість тисяч заяв. Краще пошукайте самі.
Гребер вернувся на Янплац і постукав до Польмана. Ніхто не відповів. Він трохи почекав. Потім пішов на Марієнштрасе подивитися, що залишилося від будинку Елізабет.