Смутна доба - Микола Смоленчук

— Не подавай виду, що мене знаєш!

Доля запитливо блиснула у його бік темними очима, і він зрозумів:

— Левко повернувся, тебе шукає. Тепер уже недовго...

І заходився діловито набивати обіддя[179].

Одразу за замочком несходимі холодноярські ліси, десь поруч Онуфріївський монастир. Тут ціле військо можна сховати, а не якусь там дівчину! Тільки б вивести за ворота!

Гроші усе зроблять — Антін Волевич згодився передати в Чубівку, щоб прибув Левко.

Дні настали тривожні і, як видалось Карпу, довгі.

Зустрілись вони на околиці Самбора коло мисливського будиночка Стефана Баторія. Колись гуляла тут Марина Мнішек, де вона тепер і чи є? Як і її батько, сандомирський воєвода, про якого теж ні слуху ні духу.

Івашко Болотников — міцний чолов'яга у ще пристойному кафтані і простих чоботях зверх штанів. Обличчя мужнє, рухи рвучкі, енергійні.

— Це ти, козаче, хотів мене бачити?

Присіли на галузистий корч, звідси на десяток верст проглядався Дністер, що губився в лісових далях.

З обличчя Болотникова щезала байдужість.

— Не може бути! Ти не вигадуєш? Хоч звідки знати тобі мої шляхи-дороги.

Порозумілись відразу, як висповідались. Біографії їхні виявились дивовижно подібними, різнились хіба в часові та окремих деталях. Татарський, а потім турецький полони і довгождана воля, яку Болотников теж знайшов у Венеції, куди німці пригнали звільнену турецьку галеру.

— Вважай, спільними долями ми побратались. Тільки й різниця, що потрапив я до їхніх рук на Дикому полі, куди втік від Телятевського, а тебе схопили вдома. Я зрілою людиною, а ти хлопчаком. Навіть довгий шлях додому чимсь подібний, коли дочув про доброго царя на Московщині. Якщо пішли за Дмитрієм донці, піду і я!

Тарануха аж кулаком по коліні стукнув.

— Самозванець він, а не Дмитрій. Перший був самозванцем і цей теж. На власні очі бачив першого, ось тут, на самборських вулицях — цей зовсім інакший. Інша людина, розумієш? Уже тому він не цар!

— Люди дарма не говоритимуть, не кажи!

Болотников добре знав військову справу, був за старшого надвірних козаків Телятевського, а князь своїх людей учив. Роки його ще більше загартували, виробили твердий характер. Це Тарануха помітив одразу.

— Цар обіцяв мені свободу дій і зброю. Я підійму холопів. Я знаю українну Московщину, бо сам звідти. Усі за мною підуть проти бояр!

— Він не той, за кого себе видає!..

Болотников уважно дивився на Тарануху, по суті, незнайому людину, довго зважував, як відповісти.

— Не той, хто цар, але той, хто кличе проти бояр, — кинув скупо. — І той, у кого люди повірили.

— Ой коли б так...

Мовчали, доки не розійшлись. Лишились прихильними один до одного, хоч думок своїх не змінили.

Через кілька днів Болотников із сотнею козаків поскакали на Путивль. Між них Тарануха мав свою людину.

Вишенський не знаходив собі місця, шукав відповідь на свої внутрішні питання, щось невпинно мучило його бентежну душу.

Дмитро читав його останнє послання до стариці Домнікії, увесь архів інока він носив за своїми плечима. Вразила в посланні одна думка, вона, очевидно, стосувалась того «щось», котре мучило монаха зі Святої гори. Писав він стариці Домнікії — «народу я не знаю, в бесіді з ним не спілкувався і на очі не здибувався». Може, тепер вирішив познайомитись?

— Чому ви, отче, ходили саме в Уневський монастир?

— Та церква найчесніша по всій Малій Росії у дотриманні непорочності старожитньої віри!