Смутна доба - Микола Смоленчук

Перехрестився і став розповідати про скит. Як заснували його у далекому дванадцятому столітті біглі лаврські ченці, що встигли зробити. А як вимерли вони, скит упродовж віків став обителем дикого звіра. Отець Панкратій недарма взявся за його відбудову, тут усі шляхи слов'янських земель перетиналися[171]. Хто йшов на Балкани, чи звідси — кожен на Марковій пущі зупинявся. Вже за Панкратія, земля йому пухом, везли сюди милостиню, щоб вистояти перед слугами Магомета та підступного Рима. Звідти поширювалася вона, милостиня, на всі балканські землі, отець Іоанн, вочевидь, бачив ікони та книги, котрі через Маняву прийшли, за тисячі верст вглиб балканських гір.

Молоді сподвижники отця Іова повстромляли у землю заступи і пильно слухали свого пастиря про минуле Манявського скиту.

— Вирішив, брате, помру під цими смереками, а діло до кінця доведу.

Схимники знову взялися за лопати і не розгиналися до вечора. Ніхто їх не присилав у ці глухі краї, на безхліб'я і тяжку працю, прийшли самі. Трудяться в поті чола во ім'я боже!

Із замилуванням дивився на них отець Іоанн, серцем чув — вони теж його брати. Згадав, що пан Юрко Рогатинець захворів, чого б то йому, такому переконаному і дужому, хворіти?! І стариці Домнікії писав про пана Юрка — боявся уразити його в хворобі! Хай пошле йому господь здоров'я!

Сонце торкалося гірських вершин, як зібралися на вечерю.

Потім на сіні, принесеному з полонини до печери отця Іова, заходилися згадувати про Афон. Семеро молодих сиділи півколом, затаївши подих.

— Пам'ятаєш, брате Іоанне, старезний дуб у скиті Андрія Первозванного, що на виході до монастирської дороги?

— Обитель отця Мисая?

— Мабуть, досі там живе, коли не перейшов у кращий світ...

Княгиницький пояснив — у дуплі дуба більше двадцяти років поселився відмовник, спускається на землю за потребами лише вночі.

— Як він з посту не гибіє[172]?

— Скитники йому носять боби і хто що має. Коріння всіляке споживав, горіхи та інший земний плід. А монахи, котрі в побережних печерах сидять, кидають кошики у воду і мають рибу!

Княгиницький розповів, що отець Іоанн, зело[173] майстровий чоловік, пов'язав печерним самітникам верші[174], ними рибалити куди ліпше кошиків!

Слухачі захоплено перемовлялися між собою, поглядаючи на Вишенського.

Виявляється, при монастирі на Святій горі існують різні майстерні.. Княгиницький був теслею, а отець Іоанн на всі руки майстром, навіть чоботарем. Робили вони по черзі у млині, на пасіці та монастирському городі.

— Афонський монах багато не спить, о третій ночі він уже в церкві, на молитві. Після перепочинку — різні роботи, в зимову пору навіть дрова заготовляємо та печі топимо, хоч там і зими лагідні. Ремонт різний. По обіді знову молитва. Увесь час у домислах божих!..

Спати лягають ченці із заходом сонця, але того вечора зробили виняток. Навіть отець Іов тому не перечив.

— Отець Антоній, перший наш монах, перед тим, як поселитись у київських печерах, двічі ходив на Афон. І чернечі звичаї звідти до нас переніс!..

— Поможи й нам Святу гору узріти, господи!..

Вишенський відмовчувався, слухаючи потаємний жаль спогадів брата Іова. Може, за молодими літами, котрі не повернути?

Та й перед ним Афон бути представ раптом рідним і бажаним. Повернутися хіба, якщо сил вистачить? Не до братії монастирської, ні. Закони Василя Великого там шануються — кожен сам по собі живе, по чужих келіях ченці не бродять, смути не розводять.

— Жити для бога і тільки для нього — вище благо на землі! Поза суєтами мирськими, у солодкій хвалі господній! Чи є для того ліпше місце, ніж Свята гора?!

За входом до печери стояла повна темрява. Отець Іоанн розтрусив сніп, котрий ще беріг запах полонини. Довго не міг заснути, мерзлякувато кутаючись у відволожений сіряк. Згадав звичай — кожен паломник несе з дому на Святу гору жменю землі. Виходить, і там