Смутна доба - Микола Смоленчук

Її взяли під варту, щоб уберегти від розправи натовпу. Потім царицю з придворними дамами, роздягнених і голодних, відпустили до батька. Задвірками московських вулиць, ховаючись від зустрічних, пробиралися вони до посольського двору. Оплакували загиблих чоловіків, не знали, як складеться власна доля. Марина, учора всевладна цариця, стала вдовою ошуканця, котрий віроломно захопив трон, співучасницею його злочинів.

У Мнішеків забрали карети, коней, дорогі речі, запаси вина і продуктів. Марину з батьком поселили в будинку Афанасія Власьєва, а його цар Василь заслав за вірну службу самозванцеві. Уціліло 230 осіб зі свити Мнішеків, півсотня слуг. Більшість шляхти вислали в Польщу, одправили їх пішки разом з пограбованими іноземними купцями.

Мнішеків і ще кількох вельмож лишили. А коли до Москви став наближатися Болотников, і по місту пішов розголос, що з'явилися «підметні» листи, цар Василь вирішив вивезти небезпечних поляків, особливо Марину та її батька. Вишневецького відправили до Костроми, Тарли — у Твер, Стадницького та ще кількох — у Ростов.

У кінці серпня 1606 року Юрія Мнішека з дочкою, усіма родичами і слугами відвезли до Ярославля.

Полоненим виділили чотири двори — в одному жив воєвода, у другому — Марина з придворними дамами, третій віддали синові воєводи Юрію, старості саноцькому; четвертий займав брат Юрія з сином. Перші три подвір'я стояли поруч, з'єднувалися між собою, четвертий розміщувався осібно. Марина любила гуляти коло валу зруйнованої фортеці, у яку впиралися двори.

Численне панство розмістили по інших садибах, жили у Ярославлі і багато купців, висланих з Москви.

Мнішеки не бідували, крім продуктів, одержували вони вино і пиво, вельможам дозволили носити зброю. Частину прислуги і купців цар пізніше відпустив.

У Ярославлі Мнішеки перебували до червня (за іншими даними — до липня) 1608 року.

Гетьман несподівано виринув під Богуславом, спішно зібравши реєстровців покордоння. Та орду схопити не встиг, вона уже розпорошилась і тепер наскакувала на села та містечка, як дніпрова хвиля на витягнений човен.

Люди косили трави, почали жнивувати — отам їх, розрізнених, і хапали. Часом навіть сонних.

На Варні знайшли горішок, і козаки його розкусили, а тут, що крізь пальці протече!

— Джура, зови старшину, — а тоді до зібрання. — Використаємо їхню тактику — розсиплемося сотнями у кожен повіт. Доповідайте мені, де ви і що робите. Я осів у Богуславі...

Козаки мали накладки, особливо з фуражем[183]. Вискочили без обозу, а в степу, де його, фураж, заготуєш? Фуражирів гетьман послав, та їх схопили татари.

Гетьман зупинився у місцевого протоієрея, мав окремий вихід, щоб не тривожити розміреного життя святого отця.

Пробув у доглянутих покоях недовго, не встиг скинути з подушок мереживну накидку, як увірвався задиханий гонець: під самим містечком виявили великий бусурменський чамбул[184]. Засів у річкових чагарях і чекає обідньої пори, тоді людей, що повертаються з поля, хапати легше.

— Без мене не дасте їм ради? — знущався над гінцем Сагайдачний, підганяючи гнідого красеня.

За ними ледве встигав молоденький джура — вискочив, як ошалілий, і за гетьманом, куди вже було організовувати йому охорону!

Татарський чамбул заліг у гайку поблизу Росі, що вибігала з-за скелі і котила чисті води по зелених луках. Козаки чекали гетьмана на викруті річки.

— Кажете, як їх узяти?! Підкиньте їм здобич — самі вийдуть! Найбільш вивірений засіб, майже безвідмовний. Та не возіться з сідлами і поклажею[185] — так і женіть. Пускайте на луки!..

Десятка півтора коней, що вирвались несподівано до річки, зачепили татар за живе — аж завили, несучись наперехват здобичі.

— Тепер пішли і ми!..

Гетьман відчайдушно рвонув уперед, навіть не оглядався, чи є хто за ним. Козаки розгубилися лише на мить, а тоді й собі понеслись за гетьманом, котрий наче переломився, викинувши уперед шаблю.

— Щоб і сліду вашого не лишилося на землі, окаянні!..

Безкінні, не чекаючи команди, заходилися палити з мушкетів, коли татари сипонули в їхній бік, рятуючись від оскаженілих вершників.

— Могли б і самі! — трохи притомлено дорікнув козаків Сагайдачний і погнав коня до містечка, згадавши, що давно пора обідати.