Новини - Андрій Любомирович Войницький

Ніхто не знав, за що Матюка назвали саме так, однак прізвисько приліпилося до нього, як лишай. На уроках його ніколи не бачили, однак зі школи не виганяли, тому що виганяти з Красномайської середньої школи було нікуди. На все життя я запам’ятав той день, коли Матюк із моторошнуватої школярської легенди перетворився для нас на жахливу реальність.

Ми грали в «наступалки» у шкільному коридорі. Не знаю, як зараз, а в ті досить далекі роки ця гра була у топі в молодших класах: на перерві кілька хлопців (інколи грали й дівчата) ставали в коло і намагалися різким стрибком стоптати ногу сусідові. Пам’ятаю, що було якось особливо весело, і день видався багатий на позитивні події, і друзі посміхалися аж надто широко. Навіть мови не було, що хтось або щось за законами природної симетрії кінець кінцем усе спаскудить. Ні, такого передчуття абсолютно не було. Аж поки зі сходів не повіяло жахіттям.

Усі ми помітили, як він неквапливо підплив, сперся на стіну і завмер, вибираючи жертву — наче вовченя, що вже достатньо зміцніло для самостійного полювання.

Усі помітили, але зробили вигляд, що не помітили.

Саме тоді я відчув паралізуючу дію чужої цілеспрямованої агресії, і сама думка про спротив здалася абсурдною.

Не дивись на нього, і він піде собі!

Але він не пішов. Відчувши якийсь рух позаду, я обернувся — а той уже біг, наче спринтер, з прискоренням, усе швидше й швидше. Наступної миті він опинився зовсім близько, майже поруч,— і ось мого друга Дімона щось штовхає прямо на мене. Приятель зачепив моє плече, я рефлекторно ухилився, а він врізався в стіну. При цьому виникло дивне відчуття, що Матюк і сила, яка штовхнула хлопця, діють незалежно одне від одного, але спільно.

Дімон впав і розбив голову. Його волосся злиплося в червоний жмут. Вигляд крові паралізував мене остаточно, наче переді мною розчахнувся новий, ще глибший пласт жахіття. Мій друг спробував піднятися на рівні ноги, але не встиг — Матюк з розмаху пнув його ногою в голову. Дімон знову впав, обхопив обличчя руками і заплакав — навіть не від болю, а від пережитого приниження. Щойно він був упевнений, веселий, широко посміхався, а за якусь мить опинився на дупі в пилюці, стікає кров’ю і плаче.

Ми тоді запоєм дивилися боєвики на перших контрабандних японських відиках. Ми були в захваті від ефектних ударів ногами в голову у виконанні Чака Норіса або Ван Дама. Але в той момент, у тому шкільному коридорі я зрозумів різницю. Ван Дам показував кіно і щось на кшталт балету. Матюк демонстрував реальне насилля.

— Ще, суко, хто? — гарчав він по-вовчому, походжаючи між нами.— Ти?

І він ударив мене кулаком в обличчя. Це відбулося вперше в моєму житті. І цей день, скажу відверто, коли ти вперше отримав по пиці, запам’ятовується на все життя так само, як день, коли ти вперше подрочив.

Удар збовтав уміст мого черепка, мізки перетворилися на гоголь-моголь у горнятку. Я відступив, приголомшений. Справа була не у болю, а у здатності чужої злої волі спричинити цей біль. Наш третій приятель, Ваня, поквапливо відступив убік. Матюк зрозумів, що досяг тероризуючого ефекту, і не став його бити.

— Гоші даай! — наказав він, що в перекладі мало означати: «давай гроші!».

Ми полізли в кишені і мовчки віддали все, що у нас було.

І починаючи з того дня протягом майже трьох місяців я платив Матюку щотижневу данину.

Пірамідальні тополі кивали, запрошуючи у нетрі алеї. З боку Олексіївки насувалася черепахова хмара в кольорах учорашньої гематоми. Вітер то затихав, то знову давав піджопника. Саша з’явився на крайній лавці — спочатку як весела пляма, а потім як такий собі хлопчина в жовтих шортах, білих кросах і блакитній футболці — людина, повз яку ти проходиш, дивлячись убік. Ці білі «найки» на ступнях сорок четвертого розміру виблискували здалеку, як вітрила галеона. Він лускав сємки і смітив навколо.

— Ми збираємося бігти марафон? — привітався я.

(Навіщо він змусив мене вдягтися у спортивне?)

— Привіт! Молодчина, що у кросах!

— Що це все означає? — поцікавився я.

Він раптом схопився і обійняв мене душевно, як доброго приятеля.

— Мій дорогий архангеле Даніїл, з дур’ю покінчено! Тепер ми — спортсмени!

— І який же у нас вид спорту? — насторожився я.

— Нетривіальний,— вишкірився Саша.— Почекай трошки. Ось, поклюй, розслабся...