Новини - Андрій Любомирович Войницький
— А навіщо мені ображатися?
Ніна Іванівна дуже обережно добирала слова:
— Ну, вона, знаєш, може щось утнути... І потім ні за що не вибачиться... Ніколи не вибачається, навіть не чекай від неї... Був випадок у таборі...
Вона замовкла. Вочевидь, зрозуміла, що бовкнула зайве, і зараз намагається якось викрутитися.
— Розкажіть, будь ласка! — попросив я, і дуже вчасно, тому що Ніна Іванівна, судячи по обличчю, вже збиралася з’їхати з теми.— Я ж за неї хвилююся... Будьте певні, я нікому ні слова!
Ніна Іванівна ще подумала, хильнула червоненького, притишила голос і почала:
— Їй тоді було років десять. І в неї була подружка Свєта, і за ними ще Танька бігала, як хвіст, на два роки молодша... Тож вони зі Свєтою якось пожартували над цією Танею. Дуже погано пожартували. Потім приїжджали батьки дівчинки, розбиралися. Ми Соню тоді суворо покарали, привели її до Тані та й кажемо перед усіма: «Соню, ти підмовила Свєту, і ви дуже погано вчинили з Танею. Хіба тобі не соромно? Вибачся!». І що з нею не робили — ні в яку! Так і не вибачилась, уявляєш? Мовчить, ані пари з вуст! Потім три тижні ні з ким не розмовляла — наче це ми винні, а не вона! От і зауваж: якщо вона щось скоїть, а потім з тобою заговорить,— то це все одно, що вибачення... Більшого й не жди.
— Що ж вони тоді накоїли?
Ніна Іванівна відклала виделку, зачепила келих, той хитнувся, але не впав. Вино хлюпнуло на скатертину, розлізлася пляма. І я зрозумів, що якою б огидною не була та історія, вона її розповість, тому що ніколи цього нікому не розповідала.
— Вона підмовила Свєту,— почала Ніна Іванівна стиха,— і вони розповіли Тані, що за табором, під старим дубом закопана баночка з чарівним напоєм... І хто її знайде і скуштує той напій, потрапить у країну ельфів... Навіть карту намалювали... Таня довго шукала по тій карті, нарешті знайшла, викопала ту баночку і випила... До останньої краплини... А насправді вони в ту баночку напісяли, уявляєш? А потім ще й розповіли всьому табору, що там було насправді. Над дитиною всі знущалися, вона була у такому розпачі! Вона ж вважала цих негідниць кращими подругами, а ті її так образили... Ми Соню після цього забрали з табору, відвезли до бабусі в село... Тільки я тебе дуже прошу: не кажи їй, що я тобі розповіла, бо вона ні з тобою, ні зі мною рік розмовляти не буде...
Жінка намагалася ще щось додати, але не встигла — повернулась весела Соня, спіймала мамин погляд і миттєво насторожилася:
— Про що ви тут говорили?
— Ніна Іванівна розповіла, як ти ставила лялькам оцінки,— відгукнувся я.
— А-ха-ха... от нісенітниця!..
Ніна Іванівна раптом схопила мене за руку і заговорила дуже проникливо, майже крізь сльози:
— Синку, бережи ж нашу Сонечку... Вона в нас одна... Вона насправді хороша і зовсім одна в цьому місті... Нікому їй тут допомогти, крім тебе...
Мені стало зовсім ніяково, але вона міцно тримала мою руку своєю маленькою ручкою, схожою на лапку підстаркуватої лисиці.
— Мамо! — обурено вигукнула Соня.— Ну не починай, будь ласка! Ну що ти таке придумала!
...Коли я нарешті зібрався йти, Соня визвалася мене трохи провести. Ми вийшли на сходи і у смердючому коридорі, біля сміттєпроводу, вона раптом обійняла мене, пригорнулася до мене усім струнким тілом і поцілувала взасос. На жаль, це продовжувалося якусь мить. Потім вона зробила крок назад. У хмільних оченятах скакали чортики. Я дивився на неї, наче навіжений.
— Це замість подяки,— пояснила вона з лукавою посмішкою.— Чао-какао, преса! І нічого такого собі не думай!
4— За яких обставин ви познайомилися з Луговим? — спитав сивий.
— Ми вчились у паралельних класах,— відповів Захарченко.— Він в «а», я в «бе». Спілкувалися, дружили, пили пиво...
— Тобто Луговий був вашим добрим приятелем?
— Так, ваша честь.
— Вам відомо, у кого Луговий купував наркотики?
— Ще б пак! — вигукнув Захарченко з роздратуванням людини, якій увесь час доводиться повторювати одне й те саме.— Він купляв їх у Саші!
— Хто такий Саша?
— Барига. Він міг дістати будь-що і в будь-якій кількості! — Захарченко трохи задумався.— Хоча ні — пишіть не «міг», а «може». Він же
