Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

Пані, хіба ж це слова боягуза, хоч і вимовив я їх того самого дня, коли мчав на своєму коні назустріч Квериґ? Варто нам було завершити наше завдання, а мені — зрозуміти, що я живий (хоча двом із нас п’ятьох не вдалось уникнути наглої смерті), як, незважаючи на виснаженість, я поквапився назад, на край долини, до бузини, де все ще чекала на мене та панна, так і не випускаючи мотики з рук. Вона скочила на ноги, й від її вигляду мені знову стиснулося серце. Проте, коли я знову спробував змусити її відмовитися від своїх намірів, адже мені страшно було навіть уявити, як вона заходитиме в ту долину, панна гнівно відповіла: «Невже ви ошуканець, сер? Ви не дотримаєте слова, яке мені дали?» Тож я посадив її в сідло — вона трималася за вуздечку, а мотику притискала до грудей, — а сам, спішившись, повів коня з панною на ньому схилом униз. Чи зблідла вона тоді, коли до нас уперше долинув шум битви? Чи коли на краю поля бою ми натрапили на саксів, котрі в розпачі втікали від своїх переслідувачів, а ті вже наступали їм на п’яти? Чи вона жахнулася, коли виснажені воїни навпомацки переповзали нашу стежку, волочачи за собою зранені кінцівки? Декілька сльозинок зросило їй очі, і я бачив, як затремтіла її мотика, проте панна не відвернулася. Її очі мали пильну роботу, то зиркаючи праворуч-ліворуч по кривавому полю, то вдивляючись у далечінь, то розглядаючи те, що було зовсім поруч. Тоді я також заскочив на коня, тримаючи її перед собою, наче ніжну овечку, і ми разом рушили у вир бою. Хіба тоді скидалося на те, що мені бракувало сміливості виконати своє завдання? Я рубав мечем, прикривав її щитом, розвертаючи коня то в один бік, то в інший, аж поки бій швиргонув нас обох у болото. Проте вона відразу ж скочила на ноги і, знову схопивши мотику, почала прокладати собі шлях посеред безформних та розчетвертованих навалів. Наші вуха наповнилися дивним криком, але вона його наче й не чула — от як порядна панна-християнка пропускає повз вуха безсоромні вигуки неотесаних чоловіків, котрих їй доводиться минати. Тоді я був молодий і прудкий, тому бігав навколо неї з мечем, розрубуючи кожного, хто важився завдати їй шкоди, і прикриваючи її від стріл, які градом падали на нас. Нарешті вона побачила того, кого шукала, та — диво дивнеє! — нас мовби навмання несли бурхливі хвилі, й, хоча наш острів і здавався близьким, ми ніяк не могли до нього дістатись. Отак воно було того дня. Я боровся, сипав ударами і повсякчас її охороняв, але мені здалося, що минула ціла вічність, поки ми нарешті опинилися перед тим саксом. А з ним були ще троє, котрі його прикривали. Я передав щита панні, кажучи: «Добре захищайся, бо винагорода вже майже у твоїх руках», — і, хоча я й вийшов один супроти трьох і бачив, що вони майстерні воїни, я повбивав їх одного по одному, перш ніж опинився лицем до лиця зі саксонським лордом, котрого вона так ненавиділа. Його коліна вкривала запечена кров, через яку він пробирався, та я побачив, що воїн із нього нікчемний, і звалив лорда на землю, де він і розпластався, важко дихаючи, з ногами, які вже були йому ні до чого не придатні, й із ненавистю витріщаючись на небо. Тоді підійшла вона і стала над ним, відкинувши щит убік, — і від її погляду кров у моєму тілі застигла швидше, ніж від будь-чого іншого на тому жахливому полі бою. Потому вона опустила вниз мотику — не з розмаху, а проштрикуючи його, знову і знову, так наче шукала городину в землі, аж поки я закричав: «Убий його, панно, або я сам це зроблю!» На те вона відповіла: «Облиште мене, сер. Я вдячна вам за службу, та ви своє діло вже зробили». «Тільки наполовину, панно, — сказав я, — бо я ще мушу вивезти тебе цілою та неушкодженою з долини». Проте вона вже не слухала й узялася знову за свою брудну роботу. Я би продовжив нашу суперечку, але тієї миті з юрби вийшов він, тобто добродій Аксель. Під цим іменем я знаю його тепер. У ті дні він був чоловік значно молодший, аніж сьогодні — без сумніву, — та вже тоді з ликом мудреця. І щойно я його побачив, як здалося, що весь шум бою навколо нас умить затихнув і навкруги все замовкло.

— Чому ви зовсім без укриття, пане? — закричав я. — Ваш меч і досі у піхвах? Принаймні підберіть із землі чийсь щит і прикрийтеся.

Та було видно, що його думки літали деінде, так наче він стояв посеред ромашкового поля в сонячну днину.

— Якщо Господь вирішить скерувати сюди стрілу, — відповів він, — я їй не перешкоджатиму. Сер Ґавейн, радий бачити вас живим і здоровим. Ви прибули нещодавно чи були тут зі самого початку?

Так, наче ми зустрілися на літньому ярмарку! І я знову був змушений закричати:

— Прикрийтеся, пане! На полі бою ще досі ворогами аж кишить.

А він усе знай оглядає собі місцевість. Я ж пригадав його запитання й почав відповідати:

— Я був тут на початку бою, та Артур вибрав мене як одного з п’ятьох, кому було доручено виконати місію надзвичайної ваги. Я щойно повернувся з того завдання.

Нарешті я привернув його увагу.

— Місію надзвичайної ваги? І чи успішно вона завершилася?

— На жаль, ми втратили двох товаришів, але добродій Мерлін залишився задоволений нашою роботою.

— Добродій Мерлін... Може, він і вчений, але від цього стариганя мене кидає у дрож.

Потому він іще раз озирнувся навсібіч і промовив:

— Мені шкода ваших полеглих товаришів. До закінчення дня не дорахуються ще багатьох...

— Але перемога обов’язково буде за нами, — сказав я. — Прокляті сакси! Навіщо так запекло битися, якщо їм ніхто за це не подякує, а попереду на них чекає лише смерть?

— Гадаю, вони це роблять лише з гніву та ненависті до нас, — мовив він. — Адже до їхніх вух уже