Щоденник моєї секретарки - Брати Капранови

В наш час, щоправда, грішників охороняють не стільки стіни, скільки записи у медичних картках, тобто діагнози. Але поставити діагноз людині, старшій за тридцять, тим більше бізнесмену, тим більше після тридобового сидіння в ментовському «обізяннику» нескладно навіть для новачка, а тим більше для досвідченого у подібних справах лікаря. Плати — і отримуй.

— Ми ще будемо позиватися про завдання шкоди нашому здоров’ю, — весело погрожували Вовчик і Сашко, сидячи на застелених коцами ліжках у двомісній палаті. Виглядали вони дещо незвично — чи після ментовки, а чи від незвичної медичної обстановки, хто зна.

— Вони таки вас прибили? — з цікавістю запитав я.

— Неважливо, — хихотнув помітно змарнілий після тюрми рохля-Вовчик.

А Сашко додав:

— Важливо те, що на цю тему напишуть лікарі.

Сидіння у «обізяннику» ніяк не відбилося на його комплекції, тому задача медиків з пошуку хвороб у цьому випадку не була аж надто простою.

— Ні, ну ви — коміки! — я тільки розвів руками. — А якби Жорик не зміг домовитися?

— Ну, заплатили б трошки більше. Бабло перемагає зло!

— Ти б бачив цю картину на суді!

— Уявляю собі.

— Навіть не уявляєш.

— А що вам шили?

Рихлий вайлуватий Вовчик знову хихотнув:

— Як завжди. Напад на міліціонера.

— Це був цирк, — Сашко теж перебував у чудовому гуморі і мав на це право, адже найгірше залишилося позаду. — Свідком привели здоровенного такого омонівця. Як півтора мене. Ми його вперше побачили там, на суді. Каже, громадянин такий-то напав і побив.

— Чуєш, а суддя питає: «Покажи, хто з них». Він аж розгубився.

— Ну так їх же ніколи судді не питають. Побив — значить у СІЗО. А тут раптом така несподіванка.

Хлопці весело реготали, а я намагався уявити, скільки б вони протрималися у прес-хаті на Глибочицькій. Здається, недовго. Чи, може, я помиляюся, а вони й справді круті?

— А у відділку вас не пресували?

— Ні, — Сашко відгукнувся першим. — До мене посадили якогось чеченця. На вулиці взяли за хуліганку і посадили. Думали, він на мене наїде, чи що.

— А ти? — повернувся я до Вовчика.

— А у мене сиділи два бомжі. Всю ніч воші давили.

— Ти там часом не набрався? — загиготів Сашко, демонстративно відсуваючись.

Менти у відділку явно не розраховували, що ці два дурні прибудуть-таки на допит, тому не встигли належним чином підготуватися. А проте зорієнтувалися правильно. На рохлю-Вовчика, мажорного київського хлопчика дві ночі поруч з вошивими бомжами повинні були справити належне враження та психологічно підготувати до капітуляції на Глибочицькій. А нахабний міцніший Сашко мав усі шанси зчепитися з кавказцем. Кілька синців на морді — найкращий аргумент для судді.

— Ну, і що далі?

— Так цей омонівець розгубився, а суддя каже: «Всім тихо! А ти повертайся і показуй, хто нападав».

— Тут самий прикол… — почав Сашко, але Вовчик його перервав.

— Ні, ну ти уяви омонівця. Показують йому нас двох і питають: «Хто з них на тебе напав і побив?» Ну, він же не дурень. Хто більший, той і побив. І показав на Сашка.

Сашко радісно підхопив:

— А я зуби зчепив і мовчу.

— Бо у справі було написано, що це я його побив, — Вовчик стукнув себе кулаком у драглисті груди. — Чуєш, я супергерой! Побив омонівця!

Цікава історія. Типове службове нехлюйство. Менти настільки звикли, що судді їхні справи не розглядають, що навіть не потурбувалися, аби версія хоч трохи скидалася на правду. Я собі уявляю того омонівця. Зізнатися перед судом, що тебе побив Вовчик, жирне чмо, яке навіть на турніку на підтягнеться!

А Вовчик вів далі:

— Ну, суддя й каже, мовляв, за матеріалами справи на вас напав той, другий. А значить, на вас ніхто не нападав. Нам каже: «Ви — вільні». Менти — опа, і розгубилися, а ми тільки — шусть в коридор. Менти за нами, кажуть, вас проведемо, щоб нічого не трапилося.

— Ага, проведемо, — Сашко перехопив ініціативу. — А ми: та нічого, дякуємо, самі проведемося. І тільки до другого виходу — раз. А там — наша машина.

— Грамотно.

— Жорик Славкові потелефонував. Ну той і підготувався.

Насправді хлопці були помітно прибитими. Три ночі на нарах — навряд чи такий спосіб проведення вільного часу сприяв впевненості в собі. Обличчя банкірів навіть тимчасово втратили отой слизький вираз, яким вкриваються усі без винятку бізнесмени після кількох років обертання у вищих сферах. Зараз гуманоїди трошки нагадували людей — точніше, переляканих недолітків, які щойно були на грані прірви і дивом втрималися від падіння. Може, вони й справді не зовсім безнадійні? Може, там під шаром сала живе якась душа?

— Наступного разу не будете ходити на допити у п’ятницю.

— А ти думаєш, за один день ви би встигли нас витягти?

Логічно, чорт забирай.

— Переконав. Тоді ходіть. Подивимося, чим це закінчиться.

— Та ми краще вже тут якось похворіємо.

Хлопці весело зареготали.

— Добре. Побіжу я, бо ще купа справ. Одужуйте!

Я потис гуманоїдам кінцівки та рушив до офісу. Один камінь з душі звалився — уже добре.

В кабінеті на мене чекав справжній сюрприз.

— Доброго дня, Сергію Миколайовичу!

— Привіт, любий!

За столом сиділи Сапула та моя Ірка. Я зупинився, не довіряючи власним очам. Що у нас відбувається?

— Доброго дня!

— Ти що, мене не поцілуєш? — Ірка одразу заявила свої законні права на чоловіка.

Я схилився і цьомнув повітря біля її щоки. Катьчиним обличчям пробігла скептична посмішка.

— Яким богам я зобов’язаний таким вишуканим товариством?

Обидві захихотіли.

Я ще більше розгубився. Не люблю загадок — це професійне. Може, вони затіяли сімейну розбірку щодо мене? Тоді краще швиденько змотатися. Я зробив стурбоване обличчя і витяг про всяк випадок мобільного телефона.

— Та от, була тут поруч і вирішила зайти до дівчат попити чаю. — Ірка продемонструвала свою телевізійну посмішку. — Ти ж не маєш нічого проти?

Може, це такий своєрідний спосіб вибачитися за позавчорашній скандал? Дивно.

— Та ні, не проти. Будь ласка. Зараз був у Паші на нараді, так до нього теж жінка прийшла поміряти нові туфлі. Жінка — це святе.

— Натяк зрозумілий.

Порівняти Ірку з Пашиною дружиною, означає нарватися на скандал. Аж надто вони не люблять одна одну. Але цього разу Ірка була у незвично доброму гуморі.

— Насправді я тут через Катю. Вона мене запросила.

Я мовчки перевів погляд на свою заступницю. Та зробила безневинне обличчя і кивнула.

Тільки тут я помітив, що на столі стоїть