Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун
Навіть якщо тріумф веслувальників Вашингтона надто довго затримався на першій сторінці «Таймс» чи «Пост-Інтеллідженсера», сіетлці не могли не помічати провісників інших прийдешніх бід.
Наступного дня після регати Тихоокеанського узбережжя на лимані Окленда, 14 квітня, пилові бурі останніх кількох років раптом затьмарила катастрофа, яку донині пам’ятають у штатах Рівнин як Чорну неділю. Лиш за кілька годин холодні, сухі вітри налетіли з півночі, видули із сухих полів удвічі більшу кількість ґрунту, ніж була вирита з Панамського каналу, і підняли його на два з половиною кілометри в небо. На більшій частині території п’яти штатів сонячне світло у середині дня поступилося цілковитій темряві. Часточки пилу, принесені вітром, генерували стільки статичної електрики в повітрі, що колючі дроти огорож світилися в полуденній темряві. Фермери за роботою у полях падали навколішки й наосліп безцільно шарили довкола, не в змозі знайти дорогу до власних осель. Автомобілі збивалися зі шляху і падали в канави, де їхні пасажири закривали обличчя хустинками, намагаючись дихати, але лише відхаркували землю. Іноді вони залишали свої авто і, похитуючись, брели до будинків чужих людей і стукали у двері, просили притулку й отримували його.
Наступного дня головний редактор бюро «Ассошіейтед Пресс» у місті Канзас Ед Стенлі вжив фразу «пилова чаша» у повідомленні телеграфного агентства про руйнування, спричинені бурею, і цей новий термін увійшов до американського слововжитку. Протягом наступних кількох місяців, коли розмах спустошення локалізувався, струмок обірваних біженців у західному напрямку, який спостерігав Джо Ранц минулого літа, став потоком. Протягом кількох років два з половиною мільйони американців залишали домівки і тяглися на захід у невизначене майбутнє — без коренів, без власності, позбавлені простого комфорту і гідності, без місця, яке могли б назвати своїм домом.
Протягом місяців становище в Америці покращувалось. Пропозиції роботи знову почали з’являтися в «Сіетл Таймс» і «Пост-Інтеллідженсері» та в сотнях газет по всій країні. Такі люди, як Гаррі Ранц, нарешті, почали знаходити вагому роботу. Але вітри 14 квітня ураз розмели надії мільйонів, що поволі накопичувалися в серцях людей. Протягом кількох тижнів «Пост-Інтеллідженсер» попереджав місцевих жителів, що конкуренція за робочі місця посилиться найближчим часом. «Велике переселення на захід ось-ось почнеться: біженці в пошуках домівок звертають свої погляди на північний захід як на землю обітовану», — повідомляв заголовок статті на першій шпальті «Пост-Інтеллідженсера» 4 травня. Кадрові агенції в Сіетлі отримували запити про наявність вільних робочих місць — будь-яких місць, незалежно від того, як низько вони оплачувались — із таких віддалених штатів, як Міссурі та Арканзас. Більшість мігрантів були фермерами, і агенції нерухомості були завалені запитами про наявність дешевих земельних ділянок недалеко від Сіетла. Жадібні агенти відповідали на запити із запевненнями, що є багато недорогої вільної землі. Але вони рідко згадували, що навколо Пьюджет-Саунд ділянки, як правило, продавалися з пнями, сотнями пнів на гектарі, кожен з яких треба було витягнути чи вирити, або підірвати динамітом із землі. Не згадували вони ні про те, що нижні шари ґрунту були льодовиковою мореною, щільно утрамбованою глиною, що чергувалася з камінням; ані про те, що клімат був холодний і похмурий та не годився для розведення тих видів сільськогосподарських культур, які вже давно вирощували люди на американському Середньому Заході.
У той же час барабанний бій зловісних новин, що надходили з Європи, почав неухильно ставати все голоснішим і наполегливішим тієї весни. Лише самі заголовки «Сіетл Таймс» упродовж чотирьох тижнів варті були стати вагомою причиною для занепокоєння: «Смертна кара для пацифістів прийнята в Німеччині, що підперезується зброєю» (19 квітня); «Нацисти ув’язнюють літніх монахів і монахинь у новій атаці на християнство» (27 квітня); «Німецький поступ у побудові підводних човнів викликає занепокоєння у Великобританії» (28 квітня); «Британія зрівнює свої літаки з фашистськими. Заклик до Гітлера зафіксувати кордони» (2 травня); «Британія застерегла Гітлера від мілітаризації Рейнської зони» (7 травня); «Нацисти мають нову зброю: корабель зі швидкістю 60 вузлів (110 кілометрів на годину)» (17 травня); «Поліція Гітлера ув’язнює громадянина США» (18 травня). Лихі новини було важко ігнорувати. Але не так вже й неможливо. І більшість американців, у Сіетлі чи будь-де іще, саме так і робили. Справи Європи, як і раніше, здавалися віддаленими на мільйон кілометрів, і саме на такій відстані більшість людей воліли їх тримати.
У перший день підготовки до перегонів у Поукіпзі Ульбріксон здивував зграйку спортивних оглядачів на човновій станції, оголосивши, що другий курс не конче утримає свій статус основної університетської команди в Поукіпзі, незважаючи на їхню перемогу в Окленді. Він зазначив, що є старші хлопці в човні юніорів із великим досвідом і талантом. Деякі з них заслужили на участь у національному чемпіонаті університетських команд, перш ніж закінчать навчальний заклад. Зважаючи на те, як ішли справи, Ульбріксон був, ймовірно, цілком щирим щодо цього питання. Він почувався зле через те, що розчарував старших хлопців у Окленді, особливо у світлі того факту, що вони виграли заключні випробування на лимані, після чого тренер порушив свою обіцянку їм. Але було щось іще. Він добре знав, що старші хлопці абсолютно домінували в конкурентній боротьбі в Окленді. Другокурсники, натомість, перемогли своїх суперників із найменшою перевагою і завдали багато хвилювань своєму тренерові, поки він чекав на офіційні результати. Це аж ніяк не грало на їхню користь.
Джо та інші другокурсники не могли в це повірити. Вони не лише перемогли інший екіпаж на лимані. Вони побили університетську команду Каліфорнії, що відстоювала свій титул національних чемпіонів. Вони вже перевершили самих себе, перемігши старших і значно досвідченіших хлопців, той самий екіпаж, який Ебрайт, імовірно, візьме до Поукіпзі. І раптом їхній статус університетської команди знову опинився під загрозою. Розлючені, вони вирішили поставити юніорів на місце, щойно вийдуть на воду.
Натомість вони вправно саботували себе і своє становище. 9 травня Ульбріксон провів ще одне змагання один на один між цими двома човнами. У катері тренера був важливий гість: Дж. Лайман
