Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова
Дівчина саме вийшла з метро на вулицю, підвела очі до неба й прошепотіла:
– Дякую-дякую!
Кораблик набрав необхідну кількість туристів, заворкотів двигуном, хитнувся й помалу відійшов від причалу. Сонце вже сховалося за київськими пагорбами, але ще було не темно. Дві пари, молода й старша, спостерігали, як пропливає повз них укритий буйною зеленню берег, являючи очам знайомі силуети верхнього міста.
– Дівчата! А в мене для вас передачка з кав’ярні! – сказав Віктор.
– Нічого собі! – здивувалася Женька. – Передачки, здається, досі діставалися тільки Амалії.
– Один раз була й мені! – зауважив чоловік.
– А тепер кому? – промовила Амалія.
– Уявіть собі, усім трьом!
– А приносити і розпивати на кораблику не можна! – пригрозила йому пальцем Женька.
– А це зовсім і не алкоголь!
Віктор дістав із внутрішньої кишені вітрівки довгий конверт.
– Ого! Конверт із хабарем?! – округлила очі Женька. – Нам заплатили за участь у рекламній кампанії кав’ярні?!
– Ех, мало в тобі романтики, доню! Гроші – то таке: ф’ють – і нема. А це – пам’ять!
Усі заінтриговано стежили за рухами Віктора, який відкрив конверт і дістав звідти три довгі шматочки тканини, вкриті орнаментом, вишитим дрібним хрестиком.
– Це закладки для книжок. Хендмейд!
– Нічого собі! – ахнула Женька.
– Яка краса, – обережно взяла на долоню вишиванку Амалія. – То від кого ж це?
– Від вашої шанувальниці. Але вже без вина! Вино обіцяли іншим разом! – Віктор досі тримав інтригу.
Але за п’ять хвилин історія прояснилася.
Виявляється, він навідався сьогодні до кав’ярні вже без темних окулярів, чим немало вразив дівчат-книжниць, і попросився зайти до керівництва. Ошелешена Оксана провела його до кабінету директорки. Несподівано молода жінка виглядала дещо розгубленою і від Вікторового візиту, і від того, що «сліпий прозрів». Вона запросила його сісти й вислухала компліменти собі, акції та зізнання, що затятий Читач є направду не колишнім військовим, а журналістом, більше за те, письменником і хоче написати велику статтю про акцію «Живі книги».
Директорка спершу знітилася, але нічого не мала проти й почала розповідати, як виникла ідея акції.
Аж раптом Віктор відкрив рота від несподіванки – він побачив на підвіконні цього невеличкого кабінету пластикову пляшечку, наполовину наповнену темною рідиною і з написом на білій етикетці «Вино з ожини».
Йому аж перехопило подих, а жінка прослідкувала його погляд, і щоки її запалали.
Ще десять хвилин розмови, і Віктор чимало знав про таємничу виноробку. Нею виявилася рідна сестра директорки, яка живе в Прикарпатті й має таке несподіване для жінки хобі – ворожити над створенням неординарних вин.
– Вона пригощає ними хороших людей. А ще вигадує чудесні історії й шле їх мені по Інтернету. Я з нею радилася про акцію, розповідала, як розвиваються події. А тут раптом пані письменниця. А ще ви… От я і подумала… Пробачте, якщо посміла втрутитися в особисте, – розгублено говорила жінка. – Я ж хотіла як краще. Думала, може, знадобляться її історії для якогось роману. І взагалі…
– Он воно що! – просяяв Віктор. – Та це ж цікавезно! Не переймайтеся, мушу вам тільки дякувати за таку небайдужість, а не сварити! З мене ще й вино вам обом! Чи коньяк? Хотілось би познайомитися з вашою сестрою особисто й послухати історії з перших вуст!
– На жаль, це неможливо, – зітхнула директорка й кинула погляд на недопиту пляшечку. – Моя сестра… німа. Вона не розмовляє… Після пережитого стресу їй відібрало мову. Але ми вже звикли. На щастя, є мобільні телефони, есемески, Інтернет… Але ми, звісно, не втрачаємо надії…
– Ось така вам історія, дівчата! А на прощання вона подарувала нам, найзатятішим Читачам, закладки від сестри – душевна робота!
– Нічого собі, ну й «Живі книги» у вас! Женю, а мені, значить, про це ні слова?! Може, я теж би хотів бути Читачем?! Чи Книгою?! – Ілля обхопив дівчину за плечі й притиснув до себе. – Зззадушу!
Женька розреготалася й замість відбиватися, теж обхопила Іллю колом своїх рук і притулилася головою до його грудей. Віктор з Амалією милувалися то цією парою, то вечірнім Дніпром, і обоє розуміли, що таки не марно Доля привела їх до тієї кав’ярні.
Амалія підвела погляд до неба й подумки прошепотіла: «Дякую!»
Післямова
Історія про «Живі книги», задум якої несподівано впав на мене і взяв у творчий полон, не була б написана такою, якою вона є, якби не щирість і відкритість багатьох людей, що поділилися зі мною своїми власними історіями. Я твердо переконана, що Книг у світі набагато більше, ніж людей на Землі, і переважна більшість із них – не написані. Адже кожна людина – то роман, сага або збірка оповідань, які чекають на свого небайдужого Читача.
На жаль, не всі мої задуми ввійшли в книгу, яку ви тримаєте в руках, бо тема Живих Книг безмежна.
Висловлюю свою вдячність Галині Максимів, Голді Виноградській, Christine Brun-Yaba, Наталії Булах, Людмилі Кобичевій, Христині Катракіс, Ірині Бібовій і Володимиру Козюку за подаровані фрагменти їхнього життя. Дякую також іншим небайдужим людям, які вплинули на появу роману бодай тим, що з нетерпінням чекали на його народження.
Щиро,
Міла Іванцова
Примечания
1
Книги мають власну долю (лат.). – Тут і далі примітки автора
2
А що ж ти робитимеш тут цілу годину? (фр.)
3
Я роздивлятимуся всі ці штучки на полицях і погортаю книжки, а ти повернешся сюди опівдні, згода? (фр.)
4
Добре, якщо тобі так подобається. А потім підемо обідати до ресторану при готелі! Учора мені сподобався їхній борщ! (фр.)
5
Доброго дня, пані! Мене звати Амалія. Я почула, що ви розмовляєте французькою… (фр.)
6
О, мадам, це таке задоволення – зустріти за кордоном когось, із ким можна поговорити без бар’єрів! (фр.)
7
Що означає «письменниця»? (фр.)
8
Нова каплиця (фр.).
9
Від французького déjà vu – «уже бачене»; відчуття, ніби ти переживаєш певні події не вперше.
10
Не перепрошуйте, нічого страшного (фр.).
11
Це прохід із правого берега на лівий, не бійтеся, ідіть за мною! (фр.)
12
Зовсім ні. Я добре знаю цей тунель, ми ходили ним навіть із дітьми (фр.).
13
Між вовком
