Українська література » Сучасна проза » Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова

Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова

Читаємо онлайн Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова
коли їй?!

Женька відразу зателефонувала Златі. Ішлося направду про зустріч, але не в кав’ярні. Ця енергійна жінка, для якої, здавалося, немає перешкод ні в чому, запрошувала дівчину прийти на чергову виставку, куди з’їжджаються з усієї України майстри, що вдягають людей. Сказала також, що завтра пройде Fashion Show, де буде представлена і її колекція.

Женька дякувала, обіцяла неодмінно бути, але раптом почула від Злати, немовби з космосу:

– А як у вас із роботою? Щось знайшли собі до смаку?

– Ні. Ще ні. Поки що нічого не змінилося.

– Знаєте, було б добре знайти завтра час і на каву. Нам треба дещо обговорити. Але вже після показу, коли я звільнюся. Згода?

У Женьки ком став у горлі й заважав говорити. Усім своїм нутром, немов величезною супутниковою антеною, вона зафіксувала відчуття прийдешніх змін із легкої руки золотокосої жінки. Дівчина вдихнула на повні груди й максимально стримано й чемно відповіла:

– Так, звісно, я завтра вихідна, часу буде вдосталь на все. Вдячна, що згадали про мене!

Вони домовилися, що Женька набере Злату, щойно буде біля входу до виставкового павільйону, а та вийде її зустріти й проведе повз охорону. На цьому розмова закінчилася. Дівчина сиділа в маленькій перукарні за адміністраторським столиком, який днями збиралися винести до кімнати-комори як непотріб, і сяяла. Вона заплющила очі й відчула, що волосся її ворушить не струмінь охолодженого повітря з кондиціонера, а вітер змін.

50

Амалія й Віктор вийшли з Кирилівської церкви, обійшли її довкіл, – вона була зовсім невелика, – а потім спустилися з пагорба до великої вулиці.

– Прошу, складіть мені компанію. Я маю бути на Подолі, там невдовзі відбудеться одна акція, треба по-фотографувати там, а потім написати про це статтю. Не хочеться з вами розлучатися. Ми ще стільки всього не обговорили… А після цього пропоную разом пообідати, – всміхнувся він.

– Не знаю. Може, я заважатиму там? Це щось урочисте? Я зовсім не вбрана для якихось акцій…

– Ні, все нормально. Це не паті багатіїв, а соціальний проект. Ви побачите на власні очі. Дуже важлива й зворушлива акція.

– Ну, добре. Їдьмо. Будемо ловити таксі чи маршрутку? Адже звідси до Подолу недалеко.

– Кхе… – Віктор дзенькнув ключами, натиснув кнопочку на брелоку, і одна з машин, що стояли на узбіччі дороги, пікнула у відповідь і блимнула до нього фарами.

– Нічого собі! – Амалія переводила погляд із машини на Віктора й назад. – Цей сліпий ще й кермує?! То що ж ви стільки разів катали мене на таксі?!

– Отож… Поніс витрати, так би мовити, не знаючи, як вам признатися, що маю стовідсотковий зір, – вдавано сумно зітхнув Віктор і артистично втупився у свої черевики.

– Господи! І це дорослі люди! – засміялася Амалія.

– Ага. Женька сказала так само!

– Не завадило б зустрітися втрьох і прокрутити цей не дуже реальний сюжет іще раз, так би мовити, тривимірно, побачений і її очима! Бідна дитина! Який приклад! – похитала головою жінка і взялася за ручку дверцят.

Їхати справді було недалеко. Амалія сиділа мовчки і то всміхалася, то насуплювала брови, певне, передивляючись події останніх днів під іншим кутом зору. Раптом вона повернулася й спитала:

– Але хто міг передавати мені те домашнє вино й оповідання?! Яка така «шанувальниця»?! Невже це теж ваших рук справа, а вино – лишень привід посидіти разом?! – вона впритул дивилася на Віктора.

– Ні! То не я! Не пити мені більше ніколи вина, якщо брешу! – з якнайсерйознішим виглядом поклявся він.

– Тоді як це можна пояснити? «Пані письменниці від шанувальниці»? Що це взагалі було?

– Не відаю. Сам дивуюся. І зауважте: остання передача адресувалася мені.

– Але з інструкцією – дегустувати разом.

– Ой, відчуваю, десь неподалік є особа, зацікавлена в нашій дружбі! – вказав пальцем у небо Віктор.

– Але, погодьтеся, і вино, й есеї були неординарними! Мене вже почало мучити сумління… Люди, приманені моїм «титулом», розповідали такі чудесні історії, сподіваючись колись побачити їх на сторінках книжок, а я їх так безбожно дурила… І історії пішли, як вода в пісок…

– Ну, чому ж? Ви переповісте їх мені, а я, може, щось десь і використаю, – підморгнув Амалії Віктор.

– Хіба що. А загалом дуже непогана ідея.

– А чом би й ні? Якщо ви не надумаєте писати власні романи.

– О, це навряд чи! Я за дипломом бібліотекар, аж ніяк не письменник, фаховий читач. А ви? Ви взагалі хто?!

– Я? Та такий собі дядечко, що любить дурити довірливих дамочок! – засміявся Віктор і пригальмував біля узбіччя, прямо навпроти вже знайомої картинної галереї.

– Це тут? – здивувалася Амалія.

– Так, виходьте, приїхали.

У першій кімнаті галереї було чимало різних на вигляд людей – і представників богеми, і випадкових відвідувачів, стояли також триноги з камерами – певне, телебачення збиралося знімати сюжет про цей захід. Віктор теж дістав із машини фотоапарат із чималим об’єктивом і диктофон. Він одразу якось змінився: зосередився, націлився на робочий процес, попросив Амалію вільно ходити тут і дивитися, але не зникати. Перепросив, що мусить її залишити.

Вона слухняно обійшла першу залу, а біля проходу до другої побачила вивіску «Янгол Любові й Надії. Доброчинна акція-аукціон». Її дещо здивувало поєднання таких різних слів – «янгол», «доброчинність», «аукціон»… У грудях заворушився скепсис: мабуть, знову якесь красиве шоу задля чийогось піару.

Вона переступила поріг другої зали й завмерла. На великому, метрів чотири заввишки полотні було намальовано молоду й гарну оголену жінку з довгим золотим волоссям, що спускалося по грудях і нижче, прикриваючи певні частини тіла, а за її спиною – розгорнуті крила, створені з відбитків дитячих долоньок, вмочених у золоту фарбу. Під ногами в янгола були дерева, будинки, трава й сонце, а фігура ніби піднялася над ними. Невисока білявка, та, що учора ввечері малювала разом із дітьми цю «еротику», нерухомо стояла спиною до полотна, обличчям до входу, розкинувши руки, і дивилася в небо. І було зрозуміло, що висока стеля галереї їй зовсім не заважає. Жінка здавалася зовсім маленькою й тендітною поруч із таким великим малюнком, але виглядала спокійною й космічно щасливою.

Люди почали входити до зали, завмирали на порозі так само, як Амалія застигла сьогодні в церкві перед монументальним розписом, що сколихнув її душу.

Що ж це за акція? Чому Віктор нічого їй не пояснив, а лишив саму? І чому вчорашній неприємний присмак від споглядання тутешнього творчого процесу сьогодні вмить розвіявся? І де юні співавтори цього шедевру?

Гості утворили півколо біля художниці, і почалася імпровізована прес-конференція, з якої стало

Відгуки про книгу Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: