Крізь безодню до світла - Алла Рогашко

Вони з Яною винайняли квартирку на околиці міста й почали поволі втілювати свій план. Для початку потрібні були гроші. Багато грошей. Але це було не так складно, Дем’ян підготувався як слід до цього старту. Він опанував комп’ютер і став справжнім хакером. Кілька днів – і в своєму розпорядженні мав кілька рахунків із пристойними сумами. А далі все пішло як по маслу. Часто спрацьовував закон притягання потрібних людей. Без потрібних, відданих йому людей було б нереально стати на ноги й втілювати свій план. При цьому лишаючись у тіні, не афішуючи зайвий раз свою персону й водночас контролюючи кожен крок кожної найнятої людини.

Щоб запущений механізм працював чітко і не давав збоїв, щоб успішно проверталися справи, потрібно старанно й чітко дотримуватися встановлених правил. Правило перше. Жодних почуттів із людьми, які працюють на тебе. Як там кажуть: нічого особистого? Так. Нічого особистого, лише бізнес. Правило друге. Жодних промахів, жодних помилок. Звісно, усі потрібні люди, котрі притягнулись і пройшли ретельну перевірку на надійність, до того ж підписали власною кров’ю договір про нерозголошення, де зазначено їхнє слабке місце, на яке у разі погрішності можна натиснути, зазвичай вірно і віддано служать своєму господареві. Але невдачі бувають. Невдач і похибок ніколи не можна виключати. І тут – дивись правило перше: нічого особистого. Лише бізнес. Тож той, хто припустився помилки, має бути ліквідований. Інакше вся справа полетить шкереберть. А цього в жодному випадку допускати не можна. Бо начебто дрібничка може згодом вилитись у велику проблему, і справа всього життя закінчиться смертю. Бо у в’язницю Дем’ян не планував потрапляти. Якщо б раптом його викрили – він покінчив би зі своїм життям. Такого провалу, як викриття, він би не зніс. А люди – істоти говіркі, полюбляють патякати, і навіть договір про нерозголошення тут не допоможе. Це було єдине правило, яке не стосувалось Яни. Далі логічно витікає правило третє, яке сповіщає: жодних відступів від правил, жодної самодіяльності, лише чіткий план дій за затвердженою інструкцією. Інакше неодмінно буде провал. І, нарешті, правило четверте. За свою відданість і професійну роботу люди щедро нагороджуються. Дуже щедро. Власне, саме за гроші люди й були готовими підписати договір власною кров’ю. Вони чітко знали, на що йдуть і що отримають натомість.

Звісно, у договорі існувало ще багато пунктів і підпунктів, добре продуманих і відпрацьованих часом. Це так, основні віхи, котрі повідомлялися при першій зустрічі, яка й мала визначити подальшу долю найнятої людини.

Дем’ян не може точно сказати, що в його житті подобалось йому найбільше, від чого він, так би мовити, ловив більше кайфу: від тріумфального сходження сходинками вгору, від усвідомлення своєї могутності чи ж від солодкого присмаку перемоги після кожної успішної оборудки. Але та мить, коли, наче за помахом магічної палички, із сірого непримітного чоловічка під машкарою бідного «безхатченка» він перетворювався на самодостатнього владного багатія, була особливою. І розділяла з ним цю магію Яна. Бо так само перетворювалась із сірої миші на королеву. Його королеву. Він дарував їй коштовні подарунки, прикраси. Вони їздили за кордон. Згодом такі поїздки виливались у розширення їхнього бізнесу, бо завжди траплялись потрібні люди.

Дем’ян мовчки згадував усе це, дивлячись на матір, що вмирала, й батька, який ледве дихав, і раптом гнів в’язкою лавою затопив груди. Йому перехопило подих. Він мусить, мусить розказати їм правду! Інакше вони так і помруть з думкою, що їхній син ідіот! Він не може цього допустити! Нехай це слабкість, нехай він не обговорив цього з Яною, але, зрештою, головний у їхньому союзі він. Тож і рішення може ухвалити сам.

Він вискочив на балкон і почав хапати пересохлими губами повітря. Якою б міцною не була його нервова система, все ж іноді вона давала збої. Напади нестачі повітря з ним траплялися час до часу. Такий собі побічний ефект. Були ще деякі, як-от безсоння, мігрені. Але то дрібниці. Усе минеться. Дем’ян поволі заспокоїв дихання, набираючи повні груди повітря.

Повернувшись до кімнати, він сів на стілець біля ліжка матері, глянув на її потемніле обличчя, тоді перевів погляд на батька, що куняв поряд. І тихо почав свою розповідь.

Було так кумедно стежити за їхньою реакцією! Так химерно перекошувались їхні обличчя: спершу від несподіванки й недовір’я, затим від подиву, оторопіння і якогось невимовного відчаю.

Бідні, бідні старі! Та що він може вдіяти? Нічогісінько! Бо процес під назвою «правда» уже запущено.

Звісно, вони не вірили Дем’яну, хоча десь у глибині душі припускали, що це може виявитись правдою. Усе те божевілля, що він розповідав, не налазило на їхні спантеличені старечі голови. Враження від синових одкровень були такими потужними, що й без того підірване здоров’я стареньких просто не витримало того потрясіння.

Боже, що ж за демона вони породили? Як це сталось? Вони ж так чекали дитину, так довго не могли її зачати, і нарешті, після втрати останньої надії, диво сталось. Їм уже було трохи за сорок. Пізня, довгождана дитина. Якої радості, якого щастя вони зазнали! Чоловік на руках носив вагітну дружину, молився на її роздутого живота й чекав миті, коли обоє спізнають радість батьківства.

Хлопчик народився здоровеньким і гарненьким. Вони тішилися ним, тішилися своїм довгожданим сином, мріяли, що він буде найкращим. І він так радував їх! Усі заздрили їхньому щастю.

А потім раптом щось сталось. Одного дня він геть змінився. Його неначе підмінили! Зі славного, милого хлопчика він перетворився на холодного, злого, байдужого і якогось тупого. Його погляд був відстороненим і безпристрасним. Його неможливо було зрозуміти! До нього неможливо було достукатися!