Крізь безодню до світла - Алла Рогашко
На перший погляд, їхній союз був дещо схожим на союз Бонні та Клайда[5]. Саме ця божевільна парочка спала на думку Дем’янові, коли він зустрів Яну. Але схожість була лише в божевіллі й відданості одне одному. Насправді ці дві пари були різними. Бонні та Клайд – самодостатні, закохані одне в одного. Їхній спільний шлях був нетривалим, бо від самого початку вони обрали неправильний курс, діяли непродумано, до того ж були засліплені бажанням уславитись. Дем’ян вважав, що їх згубило марнославство. Пливучи за течією, вони поволі перетворювались на м’ясників, лишаючи по собі ріки крові. Усього цього, як і трагічного фіналу їхніх життів, можна було уникнути.
Дем’ян із Яною були партнерами, залежними одне від одного. Без Яни Дем’ян не досяг би своєї вершини. Він це усвідомлював і цінував її. Без Дем’яна Яна була би ніким. І за це вона була йому вдячною до смерті. І відданою, теж до смерті. О, про її псячу відданість можна було би складати поеми, якби про неї дізнався якийсь поет. Але вона була невідомою. І такою ж непомітною сірою мишкою. Утім, таким лишався і Дем’ян. Себто їхні безликі оболонки були їхнім прикриттям. Про свою винятковість знали лише вони удвох. То була їхня Велика Таємниця, то був їхній Великий Секрет, який вони присягнулись не розкривати нікому без згоди іншого. Та й ріки крові за ними не будуть текти. Дем’ян від початку знав, що власні руки він не маститиме. Він буде розумовим центром усього й працюватиме винятково мозком. Він вправно керуватиме процесом, продумуючи кожну дрібничку, кожну деталь, щоб усе було бездоганно, ідеально. Наче павук, він майстерно плестиме свою павутину, систему свого Власного Всесвіту, перебуваючи в непримітному закутку, виповзаючи зі своєї засідки лише тоді, коли небезпека бути поміченим відступає.
Саме так і було.
* * *Яна сиділа на березі Усті, злившись із вербовим віттям і довколишньою сірістю. Сірість ця була для неї безмежжям, яке затягувало у свої безликі глибини так, що сердешній не було за що вхопитись, аби лишитись на острівці власного «я» чи хоча б на його клаптику. У ньому не прозирає бодай крихітного промінчика надії на майбутнє. Бо майбутнього нема. Просто нема. Як нема її. Вона ж бо така сама сірість. Пошматована важкою меланхолією. Спустошена самотністю.
Вона була самотньою всюди. Її ніде не помічали. Особливо в натовпах. Адже в юрбі загубитись найлегше. Усе своє свідоме життя, що Яна себе пам’ятає, вона була занурена в нестерпно-сіру прірву. Її часто долали важкі розпачливі думки про власну нікчемність, і лиш віднедавна вона почала думати про самогубство. Бо лише так вона могла звільнитися від цього нестерпного всепоглинаючого відчуття.
Яна довго йшла до цього рішення, обмірковуючи себе, своє життя і можливі шляхи подолання цієї жалюгідності. Але не знаходила жодної зачіпки, жодної причини лишитись. Вона навіть не уявляла, що у світі могло існувати щось, що порушило б її обдумане і нарешті ухвалене рішення. Вихід був один: звільнення. Бо який сенс у нікчемному існуванні?
Було трохи дивно, що рішення покінчити з життям вона прийняла лише тепер. Як вона терпіла таке життя, себто існування? Це ж так нестерпно! Вона дивилась у каламутну воду Усті, в якій колихалось її відображення, і її нудило. Яке ж воно жалюгідне!
Несподівано поряд зі своїм відображенням у воді Яна помітила ще одне. Спершу вона не зреагувала на це. Їй здалося, що то у неї роздвоїлося в очах: відображення було схожим на її власне. Але воно не зникало, тож вона поволі озирнулась.
Поруч стояв хлопець і розглядав її якимсь зачудовано-зацікавленим поглядом. Яна знову не повірила своїм очам. Ну хто, хто може з цікавістю розглядати її? І чого раптом? Хіба для того, аби познущатись. Отаке вона може припустити. Оце не було би для неї несподіванкою. Але в його зацікавленому погляді не було й сліду насміху чи намагання поглузувати.
Вони мовчки дивились одне на одного якийсь час – може, то тривало хвилину, може, більше. Яна спіймала себе на думці, що вона неначе у дзеркало дивиться. Хлопець був схожим на неї: русявий, згаслі сірі очі за подряпаними скельцями окулярів, глибока зморшка між бровами – свідчення того, що хлопець не радіє життю. Він був таким самим нещасним, як і вона.
Яна відчула, що дивиться на хлопця таким же зачудовано-зацікавленим поглядом, як і він на неї. Аж не повірила, коли відчула, що губи її мимоволі ворухнулись у півусміху. Хлопець теж усміхнувся їй, а тоді сів поряд з нею на бетонну плиту.
– Дем’ян, – коротко сказав.
– Яна, – так само коротко відповіла вона й знов здивувалась тій невимушеності, що запанувала поміж ними з першої ж миті.
– Що ти тут робиш? Чому ти тут? – спитався Дем’ян.
– Не знаю.
– І часто ти сюди приходиш?
– Буває.
– Ти знаєш, що це моє місце?
– То й що?
