Вовк-тотем - Цзян Жун

О третій ранку Чень Чжень та Ян Ке з двома великими собаками вже були на пагорбку поблизу гір Хар чулуут. Вони поводилися якомога обережніше й залишили своїх коней стриноженими надійними мотузками з бичачої шкіри в схованці позаду пагорбка. В Ерлана й Хуанхуана був надзвичайно розвинутий мисливський інстинкт, а рано-вранці потяг до мисливства повинен виявлятися найсильніше, тож обидва собаки лежали в снігу без жодного звуку і сторожко розглядалися на всі боки. Хмари не пропускали ні світла зірок, ні світла Місяця, тож укритий мороком степ був надзвичайно холодним і страшним, вони були лише вдвох на десятки лі навколо, у такій ситуації їм справді скрізь ввижалися вовки; це був час, коли вони найбільш агресивні. Гори Хар чулуут здавалися групою величезних тварин, вирізьблених з каменю й притиснутих зовсім поряд позаду, так що Чень Чжень раз по раз відчував холодок по спині й починав турбуватися про коней, залишених там. Його все більше охоплював страх за свої ризиковані дії.

І раптом з північного сходу долинуло вовче виття і розсіялося на всі чотири сторони чорного степу. За ним пішла луна, ніби хтось грав на сопілці — її чистий звук тривав довго і розносився далеко. Останні ноти цього вию поступово зникли лише за декілька хвилин і над затихлим степом рознісся новий звук — тепер це був собачий гавкіт. Однак собаки Ченя все ще не видавали жодного звуку — напевне, вони обидва розумілися на правилах полювання: щосили гавкати потрібно, коли сторожуєш отару вночі, а коли вийшов у гори на полювання — слід мовчати. Чень Чжень просунув одну руку під пахву передньої лапи Ерлана, щоб погрітися, а другою — обійняв пса за шию. Перед виходом Ян Ке трохи погодував їх, тож вони були напівголодні, як і мають бути мисливські собаки на полюванні, адже якщо їх нагодувати досита, в них не буде бажання боротися, а зовсім голодні собаки не матимуть для цього сил. Їжа вже перетворилася в тілі собак на енергію, тож рука Ченя швидко нагрілася і він міг тепер прикрити нею холодний собачий ніс, щоб трохи його зігріти. Ерлан злегка помахав хвостом. Тільки усвідомлюючи присутність поряд цього собаки, який убивав вовків, Чень Чжень почувався трохи впевненіше.

Через те, що останні декілька діб йому довелося розриватися між різними справами, він почувався дуже стомленим. Позавчора ввечері Ян Ке пішов до молодих чабанів, з якими в нього склалися гарні відносини, переконувати їх іти разом давити цуценят, однак вони не повірили, що на Хар чулуут є вовче кубло, тому ніхто з них не погодився заради цього так рано вставати, навпаки, вони почали відмовляти їх іти туди. Однак вони вдвох були заодно й вирішили будь-що самостійно піти в гори. Тож тепер поряд з ними були лише ці два їхніх домашніх собаки, і вони почувалися самотньо й пригнічено, запал до справи минув.

Ян Ке, міцно стиснувши в обіймах Хуанхуана, стиха сказав до Ченя:

— Ех, навіть Хуанхуан трохи боїться — аж увесь тремтить. Може, він уже почув вовчий дух?..

Чень Чжень погладив Хуанхуана по голові й також стиха сказав:

— Не бійся, ось-ось розвидниться, а вдень вовки бояться людей, крім того, ми взяли з собою аркани. — І хоча тремтіння собачого тіла передалося руці Ченя, він підкреслено спокійно сказав: — Мені здається, що ми зараз схожі на шпигунів, які опинилися глибоко в тилу ворога і повинні, як то кажуть, вирвати зуб з вовчої пащі. Я вже зовсім не хочу спати.

— Боротьба з вовками — все одно, що війна: тут міряєшся силами й духом з ними, суперничаєш розумом і сміливістю. Тут доведеться задіяти всі 36 стратагем, крім хіба що використання красуні в якості принади.

— Думаю, ти недооцінюєш вовків: 36 стратагем буде недостатньо, щоб протистояти їм, — сказав Чень Чжень.

— Може, й так… От ми зараз діємо за якою стратагемою? Серед відомих 36-ти немає плану того, як шукати вовче лігво, вистежуючи вовчицю, яка повертається туди годувати цуценят. Цей підступний план вигадав Старий Біліґ, він — великий хитрун!

— Хто ж змушував вовків занапастити так багато коней? Цим вони й спонукали Старого до таких дій! Коли я цього разу пішов із ним ставити капкани, то дізнався, що він уже багато років цього не робив — адже він ніколи не мав намірів знищити всіх вовків до останку.

Небо потроху сіріло, й гори Хар чулуут вже не здавалися кам’яними звірами, а поступово відновлювались як каміння. Сонячне проміння на сході помалу пробивалося на рівнину крізь шпарини в хмарах, і видимий горизонт поступово розширювався. Люди й собаки ще міцніше втислися в сніг, а Чень Чжень оглядав усе навколо крізь підзорну трубу. Проте через густу пару над землею здавалося, що все навколо вкриває біла пелена. Він боявся, що вовчиця повернеться до лігва під прикриттям цього туману. Якщо так, то люди й собаки дарма мерзли півночі. Однак, на щастя, туман дуже швидко розсіявся й перетворився на легкий прозорий серпанок, який поволі плив над травою. Якби тут проходила тварина, вона б порушила цей серпанок і тим виказала б себе.

Раптом Хуанхуан рвучко повернув голову на захід і хутро в нього на загривку настовбурчилося, а все тіло напружилося, і він поповз у той бік. Ерлан також повернув голову на захід. Чень Чжень відразу усвідомив, що там щось є, й миттю спрямував свою трубу на галявину на заході. Там, у низині, де схил гори переходив у моріжок, стояв сухий очерет, зарості якого тяглися далі на північний схід. Вовки полюбляють такі місця — приховані й від людських очей, і від вітру, тут вони мають своє «Гаолянове шатро»,