Світло Парижа - Елеонор Браун

Марджі йшла за групою, доки вони не дійшли до будинку, перед дверима якого стояв натовп. Тут була яскрава суміш мов, лунали пісні англійською, португальською, російською, італійською. На відміну від кав'ярень на Монпарнасі, де артисти здавались, а частіше й насправді були вишукано неохайними, тутешні чоловіки носили костюми, були модно одягнені. Одяг жінок був новим і стильним, і Марджі почувалася погано одягненою й розгубленою. Вона з тугою згадала кав'ярню, де була одного вечора, розпатланих Себастьєнових друзів-художників, безглузді сюрреалістські розмови, пристрасну суперечку, чи один з них зрадив їхній рух, узявши участь у виставці, та, на думку Марджі, не зрадив, бо місце, де ти їси й мешкаєш, є дуже важливим.

— Ходімо, Марджі, — покликала її Дороті, обернувшись через плече, і Марджі пішла за нею всередину, куди рушив увесь натовп.

Біля входу був балкон, з якого відкривався вид на весь клуб, уже заповнений танцювальний майданчик. На нижньому рівні розташувався вівтар сцени, де оркестр гримів популярними піснями, музиканти заглибилися цілком у звук, що видавали, пальці видобували його з інструментів, піт заливав їхні чола, вони пританцьовували, граючи. На майданчику було багато людей, чоловіки у смокінгах і костюмах, жінки у сукнях, пливких і шовкових, робили Марджі, в її важкій сукні, схожою на згорнуту пухову ковдру. З висоти це скидалося на тремтячий, розбурханий вулик. Офіціанти стрибали, минаючи танцюючих, уникаючи зіткнення там і сям, тримали таці з напоями над головою, обслуговуючи столики, що вишикувались уздовж майданчика або притулились під балконами. Відерця з шампанським поблискували на столиках, де люди схилялись одне до одного у розмові.

Роззираючись довкола, вбираючи в себе блиск, елегантність, що стріляла з усього, наче з тисяч щойно відкоркованих пляшок шампанського, Марджі почувалася, що сама от-от вистрибне, наче корок. Незграбно одягнена й непомітна, та Марджі Пірс, що пленталася життям, в якому була одна ніч чарівності — ніч першого балу, — і гадала, що другої не станеться ніколи, тепер, у цьому залі, почувалася часткою чогось екзотичного й бентежного, і це переломлення чарівності впало на неї, відбилося в намистинах на сукні, надало її шкірі блиску в тьмяному світлі.

— Ну-ну, а чи це не американська дівчина Себастьєна? — прошепотів їй у вухо чоловічий голос, такий близький та інтимний, що Марджі відстрибнула назад, мало не зіткнувшись обличчям з Жоржем. Чоловік був охайнішим, ніж тоді, у кав'ярні, волосся було зачесане назад, а не спадало на очі. На жаль, він дивився у той безглуздий монокль, наче його попросили оцінити якийсь документ або вельми коштовний діамант, перш ніж настане світанок.

— Ox, bonjour! — промовила вона, приклавши руку до грудей, аби втишити биття серця. Довкола був галас і гриміла музика, і дівчина мусила підвищити голос, щоб її почули, попри те, що він стояв близько. Його рука затрималась на її талії.

— Bonsoir![82] — він виправив її, посміхнувшись. — Що ви тут робите, американська дівчино Себастьєна?

— Я не… — Марджі почала заперечувати те, що вона американська дівчина Себастьєна, але, зупинившись, подумала, що це їй навіть трохи подобається. — Маргеріт, — нагадала вона, захоплена від самого вживання її французького імені, що було таким гарним, кращим, ніж її давнє ім'я Марджі.

— Що ви тут робите, Маргеріт? — спитав він. Відвів її від балкона, бо на них тиснули ззаду, люди хотіли привітатися з власником або забрати одежу з гардеробу. Здавалося неможливим, що цей клуб умістить ще людей, та вони заходили, прослизаючи в кабінети нагору, за столиками жінки сідали на коліна чоловіків, заповнювалися вузькі місця на танцювальному майданчику, парочки притискалися одна до одної, радіючи, і здавалось, що вони мають причини для цього, і над усім цим гримів оркестр, плаксиво скрикували труби, і танцювальний майданчик підстрибував їм у такт.

— Прийшла з друзями, — промовила Марджі, хоча, роззирнувшись, не побачила ані Дороті, ані Артуро, ані решти, з ким сюди прийшла, її оточував веселий безлад свята. Вона подумала, яке маленьке місто Париж, тому що знов і знов бачила тих самих людей, бачила письменників у Лібе, а потім зустрічала їх у «Клозері де Ліла»[83], де вони розмовляли за пляшкою вина, крізь вікна барів бачила дівчат з клубу, як фліртували з юнаками, але тут Париж здавався нескінченним, наче вона ніколи його не бачила, ніколи його не знала, ніколи не зустрічала людей у місті, що не було дивним або лякаючим, а великим і радісним, наче отримала дарунок, насолода від якого ніколи не скінчиться.

— Ходімо, вип'ємо з нами, — запропонував Жорж, подав їй руку, і вони почали спускатися вниз.

Сюрреалісти та інші люди, яких Марджі не знала, займали два столи позаду. Марджі не встигла навіть сісти, як Рене побачив її, підвівся, поцілував їй руку і потягнув до танцювального майданчику, не запросивши офіційно й не дочекавшись відповіді.

Зараз так мало чоловіків: Марджі читала в газеті, що жінки в Європі мають один шанс із десяти вийти заміж, вона вважала це перебільшенням, однак, їй було смутно, вона жаліла тих, хто пропонував свої тіла солдатам, аби втішити їх, коли йшли воювати, а якщо солдат гинув, лишалися з пекучими, болісними спогадами на все життя. Але сюрреалісти були чоловіками, центром художників, яких знав Себастьєн, і Марджі, що проводила більшість часу серед жінок, почувалась жіночною й жаданою. Вона ніколи не була гарною танцюристкою, навіть не пробувала танцювати шиммі або тодл[84], але