Українська література » Сучасна проза » Світло Парижа - Елеонор Браун

Світло Парижа - Елеонор Браун

Читаємо онлайн Світло Парижа - Елеонор Браун
вино і замислено дивився на мене. Я повернулася до торта, щоб уникнути його погляду. — Ви тут надовго?

— Не знаю. — Чесно кажучи, я не хотіла звідси їхати. Хотіла бути тут, з Шарон, Касандрою, Вані та їхніми друзями, хотіла бути з Генрі, який щойно нагодував мене прекрасною вечерею, а зараз годує чудовим десертом, якого я ніколи не їла, і говорить зі мною так, що все мною сказане має значення. Мені теж подобалось говорити з ним, бо він смішить мене й розуміє мої жарти. Більшу частину життя я жила, наче слідуючи приписам, за якими не могла сказати нічого з того, що хотіла. Не могла сказати навіть Філіпові.

— Шкода, що не можу допомогти, — промовив він.

— Ви вже допомогли, — відповіла я, з тугою позираючи на порожню тарілку. — Ви дали мені гарну їжу, коли вона була конче потрібна.

— У Магнолії тепер є продуктові магазини, чули? — повідомив Генрі, допив вино й відхилився на спинку стільця, засунувши руки в кишені і витягнувши ноги під столом.

— Чула. Ще й ремонт сантехніки вдома. Боже, як усе змінилося від часів моєї юності! — я зробила вигляд, що вії в мене тріпочуть.

— Можете їсти в нас, але, як повідомила Шарон, ми не подаємо сніданків.

— Я можу їсти таке на сніданок, — і показала на рештки торта у тарілці.

— Досить справедливо. Кухню «Гастропаб» відкрито для ланчів, вечерь, недільних бранчів[72], а також для хворих на діабет.

— Привабливо.

— Дякую. А мати нічим вас не годує?

— Ух, це довга історія. — Я не готова була псувати всю солодкість на язику, пустившись у довгі оповіді про те, як мати й Філіп докладають безкінечних зусиль, контролюють, що я їм, а також про мої шоколадні бунти. — Просто приємно з'їсти щось справжнє.

— Завжди до ваших послуг.

— Мушу йти, — сказала я, неохоче вилазячи з-за столу. Платити Аві?

— Нє-а. За рахунок закладу, пам'ятаєте? Я вас запрошував.

— Ні, вам доводиться працювати поруч з будинком моєї матері. Найменше, що я можу для вас зробити — це заплатити за гамбургер.

— Не будьте дурною. Я вас пригощаю. Ми сусіди. Ходімо, проводжу. Потім хочу допомогти зачинити ресторан.

Перш ніж я встигла заперечити, він зачинив кімнату й опинився біля дверей у коридор. Я лишила чайові для Ави, зібрала свої речі й пішла за ним. — Ресторан справді чудовий, — сказала я. Кімнати були порожні, і я чула сміх, співи, звуки прибирання з кухні, коли проходили повз. — Ви зробили неймовірне.

— Дякую, — відповів він, — але не тільки я. Усі робили свою частку праці, щоб це створити. Він притримав для мене двері, і ми вийшли на ґанок. Тут Ава витирала столи й стільці, і я помахала їй.

— Що ж, дякую за обід. Гадаю, я ваша боржниця.

— Не треба. І якщо ви не підете до продуктового магазину, завжди готовий подати вам на сніданок шоколадний торт.

— Домовилися. Мені було дуже приємно, — відповіла я і простягнула руку, щоб він її потиснув.

Він узяв мою руку і міцно затис у своїй широкій долоні. — І мені теж було дуже приємно, мадам Спенсер, — проголосив він, імітуючи глибокий уклін.

Я помахала рукою, це вдалося зробити, спускаючись сходами і не спотикнутись. Бургер з Генрі було не те саме, що вино у паризькій кав'ярні із сюрреалістами, але, я гадала, бабуся мене схвалила би. Зупинившись на хіднику під дубом з товстим стовбуром, що затіняв будинок моєї матері, я очікувала на момент, коли темрява дозволить мені відчути, як я пливу в повітрі між цими двома місцями.

Щось не дало моїй бабусі залишитися в Парижі. Вона повернулась додому, одружилася з Робертом Велшем і стала матір'ю, замість того, щоб пережити пристрасть із пристойним французом і писати оповідання в Парижі, однак я не знала, чому так сталося. Невже я збираюсь це зробити? Від самої думки повітря застрягло у мене в грудях, я мусила притиснути руки до живота, щоб випустити його з себе. «Кухня» не була паризькою кав'ярнею, а підвал батьківського будинку — паризькою студією, але все це було близьке до тієї свободи, яку я мала колись давним-давно, і не могла знести навіть припущення, що вона зникне тієї миті, коли я тільки торкнулася до неї рукою.

Глава шістнадцята
Марджі, 1924

На думку Марджі, Лібе було найфантастичнішим місцем праці. Вона захоплювалася своїми колегами: в першу чергу, міс Парсонс, яка служила медсестрою на війні, а тепер

Відгуки про книгу Світло Парижа - Елеонор Браун (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: