Долі та фурії - Лорен Грофф

Яка тут темрява! Ось про що співає Флорестан.

День Нового року був єдиним днем у її житті, коли вона повірила в Бога. [Ха.] Рейчел, Елізабет і діти ще спали нагорі в кімнаті для гостей. Матильда приготувала булочки-скони й омлет фрітату. Її життя уявлялось їй безкінечним колом розваг.

Вона увімкнула телевізор. Метушня чорного й золотого, нічна пожежа. Фото тіл, накритих простирадлами, розкладених акуратними рядами, наче намети в полі. Будинок із арковими вікнами, обвуглений і без даху.

Відео з чийогось телефону якраз перед займанням: оркестр на сцені відраховує останні секунди до Нового року, іскристі бенгальські вогні, люди сміються, щось вигукують. Тепер надворі: люди лежать на землі, їх розвозять карети швидкої допомоги. Обгоріла шкіра, обвуглена й рожева. Невідворотна думка про м’ясо.

Матильда відчула, як її поступово охоплює млість. Вона впізнала це місце, вона була там за кілька ночей до того. Тиснява, тіла напирають на зачинені двері, задушливий дим, крики. Та соковита дівчина біля здоровенного американця на барній табуретці. Офіціантка з пишними віями, відчуття її холодної руки на шкірі Матильди. Вона почула кроки Рейчел на сходах угорі, вимкнула телевізор і разом із собачкою швидко вийшла надвір, щоб оговтатись на холоді.

Того ж таки дня за вечерею Рейчел і Елізабет повідомили, що Елізабет знову вагітна.

У ліжку, коли Матильда не перестаючи плакала із жаху й визнання провини, із вдячності за все те, чого вона уникла, Лотто думав, що це через те, що його сестра була така багата дітьми, а вони такі жахливо, несправедливо бідні. Пізніше він також плакав їй у волосся. Відстань між ними з’єдналася містком, і вони знову були разом.

8

Аеропорт оглушив. Одинадцятирічна Орелі лишилася сама й нічого не розуміла. Нарешті вона побачила чоловіка, який тримав табличку з її іменем, і з величезним полегшенням зрозуміла, що це, мабуть, її дядько, брат матері, набагато старший за неї. Дитина, як часто повторювала бабуся, її гріховної юності, хоча її старість також була гріховною. Чоловік був веселий, кругловидий, рудий і випромінював симпатію. Він одразу їй сподобався.

— Ні, мадемуазель, — сказав він французькою. — Не дядько. — І додав англійською: — Водій.

Вона не зрозуміла, тому він показав їй на мигах, як крутить кермо. Вона насилу приховала розчарування.

— Не розмовляти французькою, — вів далі водій ламаною французькою мовою. — Крім «чи не хочете зі мною переспати?».

Вона закліпала, і він заторохтів, плутаючи англійські та французькі слова:

— Ні, ні, ні, ні, ні. Не ви. Вибачте. Не хотіти спати з вами. — Він почервонів, і все посміювався, поки вони йшли до машини.

Він з’їхав із шосе, щоб купити їй полуничний молочний коктейль. Він був такий солодкий, аж у неї закрутило в животі, але вона випила все, бо це було мило з його боку. Вона боялася навіть капнути на шкіряні сидіння й обережно тримала чашечку всю дорогу до дядькового дому.

Вони зупинилися на гравійній доріжці. Будинок виглядав скромно, як для людини з водієм. Старий строгий фермерський будинок у пенсильвансько-німецькому стилі з неотесаного каменю і зі старовинними вікнами, такими випуклими, що вид за ними годі було й упізнати. Водій заніс валізу до її кімнати, яка одна була вдвічі більшою за всю паризьку квартиру її бабусі.

В одній зі стін були двері до її особистої мармурової ванної кімнати із зеленим килимком для душу, таким товстим, мов свіжа весняна трава в парку. Їй одразу захотілося лягти на нього і проспати кілька днів.

На кухні водій витяг із холодильника тарілку з блідою курячою котлетою, картопляний салат, квасолю і записку, яку дядько написав французькою мовою, де виклав свої поради і вимоги перед зустріччю з нею. Найкращим засобом для вивчення англійської мови він рекомендував телевізор. Із дому не виходити. Написати перелік необхідних їй речей, які водій завтра привезе.

Вона мимохіть відзначила, що в записці було багато помилок.

Водій показав їй, як зачинити двері й увімкнути сигналізацію.

Він турбувався про неї, це було видно з його в’ялого обличчя, але він мусив іти.

Вона їла просто перед телевізором, гріючись біля його екрана, який потріскував від статичної електрики, переглядаючи якусь незрозумілу передачу про леопардів. Вона помила посуд і поскладала його туди, де, як їй здавалося, було його місце. Потім навшпиньки піднялася сходами. Вона спробувала відчинити кожні двері, але всі вони, крім дверей до її кімнати, були замикані. Тоді вона помила руки, вмилася, помила ноги, почистила зуби й залізла в ліжко, але воно було дуже велике, а в кімнаті миготіли якісь тіні. Вона перенесла ковдру й подушку в якусь порожню комірчину і заснула там на килимку із запахом пилу.

Серед ночі вона раптом прокинулася від того, що якийсь худий чоловік дивився на неї згори вниз у прочинені двері. Щось у його великих очах і круглих щоках нагадувало її бабусю. У нього були маленькі вуха, схожі на крильця кажана. Його обличчя нагадало їй материне навіть крізь таку товщу років.

— Отже, — промовив він французькою, — дівчинка-диявол. — Здавалося, його це розважає, хоча він не посміхався.

Вона відчула, що їй перехопило віддих. Вона відразу зрозуміла, що він дуже небезпечний, дарма що в нього такий сумирний вигляд. Вона має бути дуже обережною. Їй доведеться бути хитрою, потайною.

— Я рідко буваю вдома, — сказав дядько. — Поїдеш з водієм і купите все, що тобі потрібно: одяг, їжу. Він підвозитиме тебе до зупинки шкільного автобуса й забиратиме звідти. Навряд чи ми будемо часто бачитися.

Вона тихо промовила: «Дякую», — бо промовчати було б набагато гірше.

Він якийсь час дивився на неї, а тоді сказав:

— Моя мати мене також змушувала спати в комірчині. Ти маєш спробувати спати у своєму ліжку.

— Гаразд, — прошепотіла вона. Він зачинив двері, й вона прислухалася, як він іде, відмикає, відчиняє, зачиняє, замикає цілу купу дверей. Вона все прислухалася до тихого будинку, аж поки тиша не затопила її і вона знову не заснула.

Не минуло й години її першого дня в американській школі, як хлопчик, що сидів попереду Орелі, обернувся до неї і прошепотів:

— Чому шість боїться сім? Бо сім, вісім, дев’ять![28]

Вона не зрозуміла.

— Ти дурна, — сказав він.

На обід — незрозумілий шматок хліба із сиром. Прокисле молоко. Вона сиділа на дитячому майданчику, намагаючись бути якомога меншою, хоча, як на свій вік, була досить рослою. Хлопчик-жартівник прийшов і привів ще трьох хлопців.

— Орально, орально! — вигукували вони, штовхаючи язиками в одну щоку, а руками показуючи непристойні жести.

Це вона зрозуміла. Вона пішла до вчительки, схожої на хробака з дитячим обличчям, із рідким сивим волоссям, яка так пишалася собою, бо весь ранок розмовляла з Орелі своєю французькою рівня середньої школи.

Орелі, стараючись говорити якомога повільніше, розповіла, що, хоча її ім’я й Орелі, ніхто в Парижі її так не називав. Почувши назву міста, вчителька просяяла.

— Правда? — здивувалася вона. — А як же ти хочеш, щоб тебе називали?

Орелі замислилася. У паризькій школі вчилася на клас старша дівчинка — невисока, сильна й насмішкувата, з розпущеним волоссям. Вона була загадкова, холодна, дружби з нею домагалися всі дівчата з карамельками й коміксами. Коли вона сердилася, слова з її губ зривалися, як удари батога. Вона розважливо використовувала