Долі та фурії - Лорен Грофф

— То ви розумієте? — спитав він.

— Авжеж, — підтвердила вона.

Спалахи світлофора через дорогу ритмічно заливали кімнату червоним кольором.

— І як воно вам ведеться? — поцікавилась вона.

— Жінки із запіканками. Діти щодня телефонують. Почав робити повітряного змія. Усе таке безглузде, — пожалівся він.

— А в мене немає дітей, — зауважила вона.

— Мені шкода, — сказав він.

— А мені ні. Найкраще рішення в моєму житті, — заявила вона.

— І як же ви живете? — спитав він.

— Вибиваю мізки з придуркуватих чоловіків.

— Гей! — вигукнув він і розсміявся. — І що, допомагає?

— Аніскілечки.

— То навіщо ви це робите?

Вона повільно промовила:

— Мій чоловік був другим, з ким у мене був секс. Я була вірна йому всі двадцять чотири роки. Хочу взнати, що я втратила.

— І що ж ви втратили? — запитав він.

— Та нічого. Чоловіки нічого не тямлять у сексі. Крім мого чоловіка.

Вона подумала: ну, було кілька несподіванок, але в основному так воно і є.

Він підняв своє місяцевиде обличчя з її колін. На її стегнах залишилися рожеві вм’ятини, волога. Він з надією подивився на неї.

— Мені казали, що я неабиякий коханець, — почав він.

Вона натягла через голову сукню і застебнула «змійки» чобіт аж до колін.

— Проїхали, хлопче, — відрізала вона.

— Та ну, — заметушився він, — я швиденько.

— Господи Боже, — промовила вона і взялася за ручку дверей.

Він злостиво гукнув їй услід:

— Бажаю гарненько розважитись у ролі повії.

— Нещасний бідолашко, — процідила вона й пішла геть, не озираючись.

Матильда нічого не могла вдіяти. Від мерехтіння зображень у неї заболіла голова; книжки залишили по собі порожнечу. Їй так остогидли і застаріла манера розповіді, і всі оці затягані сюжетні ходи, і до оскомини набридлі роздування фабули, і глевкі соціально-побутові моралізаторські романи. Їй хотілося чогось несподіваного, гострого, чогось такого, як бомба, яка ось-ось вибухне.

Вона випила чималенько вина й заснула, а коли прокинулась, була вже глупа ніч, і вона лежала в холодному без свого чоловіка ліжку. Саме тоді вона усвідомила з екзистенційною гіркотою, що її чоловік анітрохи не розумів її.

Так чи інакше, а незважаючи на її переконання, розум, здібності, вона стала просто дружиною, а дружини, як відомо, невидимі. Опівнічні ельфи шлюбу. Будинок у селі, квартира в місті, податки, собака — це все були її турботи. Він і гадки не мав, що вона робить протягом дня. Якби в них були діти, це тільки б ускладнило ситуацію. Тому хвала Богу за бездітність. Було ще й таке: кілька його п’єс, принаймні половину, вона ночами тихенько цупила й підправляла те, що він написав. [Не переписувала; редагувала, полірувала, додавала фарб.] Крім того, бізнес-складова його роботи також була в її руках, бо вона із жахом уявляла купу грошей, яка тане через його благодушність і лінощі.

Якось під час попереднього перегляду п’єси «Будинок у гаю», коли здавалося, що вони були на межі провалу, вона була в офісі театру. Глибокий вечір, дощ, кава. Вона розпікала помічника режисера по сценарію з такою майстерно витонченою жорстокістю, що ноги в хлопця підкосилися й він мусив сісти на малиновий пуф, щоб опанувати себе. Закінчивши, вона виголосила:

— Ви звільнені.

Хлопець встав і просто втік.

Вона не помітила, що із темряви коридору на неї дивився Лотто.

— Отже, — сказав він, — коли режисери просять учасників зайти до тебе, то я так розумію, не для запальних натхненних промов. Я завжди думав, що саме для запальних натхненних промов. Смачненькі тістечка, кава з вершками, задушевні розмови.

— Різні люди потребують різної мотивації, — пояснила вона.

Вона стояла, повертаючи шию то в один, то в другий бік.

— Якби я сам не бачив, — сказав він, — то нізащо б не повірив.

— Ти хочеш, щоб я цього не робила? — спитала вона. То вона й не буде. Тоді вони підуть із торбами. Але вона може робити це тихіше і так, щоб він не знав.

Він увійшов і замкнув за собою двері.

— Насправді це мене завело, — сказав він.

Він підступив ближче й проказав:

— «Я бачу її, безумовно, в образі діви Валькірії, яка спрямовує свого коня в коло, серед грому й блискавки, і знову виходить із нього з тілом якогось мертвого героя через сідло». — Він ухопив її, обхопив її ногами свої стегна, повернувся і притиснув її спиною до дверей.

Чи була це якась цитата? Їй було байдуже. Його голос був сповнений захвату. Вона заплющила очі.

— Вйо, коню, — вигукнула вона. Він заіржав їй на вухо.

В її душі був куточок, куди вона його не пускала. Через те, що вона писала, і не тільки невидимою рукою в його рукописах, що, як йому могло здатися, якимось чарівним чином робилося вночі само собою. Вона писала власні твори, які нікому не показувала: щось потаємне, дошкульне, наполовину проза, наполовину поезія. Видавала під псевдонімом. Вона вдалася до цього з розпачу, коли їй було під сорок, а він упав і покалічився, і поки він видужував, вона відчувала, що він віддаляється від неї.

Та було ще щось, набагато гірше. У той час, як вона почала писати, вона покинула його. Він був заглиблений у свою роботу. Вона повернулась, а він навіть не здогадувався, що вона його покидала.

Вона роздивилася мистецьку колонію, коли відвозила туди Лотто: вам приносять обід у плетених кошиках, надають окремий кам’яний котедж, а ще всі оці довгі розмови, сміх ночами при свічках. Просто рай якийсь. Вона тримала його обличчя, рухаючись над ним на маленькому скрипучому ліжку, але він перевернув її, і коли він затремтів і йому забило дух, і він поклав голову їй на спину, щоб віддихатись, вона відчула, як її обдало морозом. Вона посміялася над своїми передчуттями й поїхала собі. На кілька тижнів вона залишилася сама в маленькому будинку із собачкою Богом.

Спочатку вона навіть раділа. У її нещасного чоловіка було таке погане літо. Він упав із трапа літака й половина його тіла була скалічена. Він забагато пив, замало працював над своєю новою п’єсою, дуже сумував, що протягом стількох місяців був одірваний від свого звичного активного життя, від усіх своїх майстерень, постановок, від бізнесу. І хоч вона була щаслива, що він дома з нею, і вона його доглядає, і може побалувати його своїми кексами, охолодженим чаєм, купанням та багатьма іншими маленькими приємностями, вона все ж раділа, коли на його день народження відвезла його до маленького оперного театру в якійсь глушині серед пасовищ і спостерігала за його обличчям, як він увесь подавсь наперед, як він усе це поглинав. У його очах бриніли сльози. І вона помітила, як після цього в антракті якась жінка крадькома підійшла до нього, щоб привітати, червоніючи під променями його слави. І хоч тіло Лотто було скалічене, його обличчя було таким просвітленим, сповненим такого натхнення. Нарешті після такої довгої перерви, всі його здібності прийшли в рух.

Отож, вона раділа, що відвезла його того сірого листопада, що отримала кілька тижнів перепочинку від постійного догляду за ним. Він буде працювати над оперою з молодим композитором Лео Сеном.

Та навіть у перший тиждень без Лотто її життя, її будинок були такими порожніми. Вона їла, коли заманеться, обідала тунцем,