Долі та фурії - Лорен Грофф

Вона повільно пила воду рівномірними ковтками.

— То як? — спитав він. — Ти думала, що я збираюся послати тебе в коледж? Але мої зобов’язання закінчуються у вісімнадцять.

— Ви могли б це влаштувати, — сказала вона.

— Міг би, — відповів він. — Та мені цікаво, що ти робитимеш. Боротьба формує характер. Нема боротьби — нема характеру. Мені в житті ніхто нічого не давав, — сказав він. — Нічогісінько. Я все це заробив.

— І подивіться тепер на себе, — мовила вона.

Він посміхнувся їй, і від цієї, позбавленої бодай краплі тепла, його схожості з її бабусею, з її далекою матір’ю у неї мурашки побігли по шкірі.

— Обережніше, — з притиском сказав він.

Вона так і не доторкнулася до м’яса, воно поступово розпливлося і з нього стік соус.

— Чому ви так мене ненавидите? — запитала вона.

— О, дитинко. У мене до тебе взагалі немає жодних почуттів, — відповів він, і це було найдобріше, що він сказав їй за всі ці роки.

Він скуштував панна котти. В куточках його рота залишився крем.

Принесли чек, і якийсь чоловік підійшов до її дядька, потис йому руку й почав щось бурмотіти йому на вухо. Матильда вдячно відвернулася, бо краєм ока вловила якийсь рух біля вхідних дверей. Біла кицька встромила голову в кімнату й припала своїм зграбним тільцем на передні лапи, втупивши застиглий погляд у купку дров. Крихітний тигр на полюванні. Якийсь час вона була заколисана нерухомістю кицьки, в якої лише кінчик хвоста зрадливо сіпався. А потім зненацька кицька стрибнула. Коли вона повернулася, у неї з рота безвольно звисало щось м’яке й сіре. Польова мишка, здогадалася Матильда. Кицька пішла собі, гордо вимахуючи хвостом. Вона обернулася до дядька та його знайомого. Обидва чоловіки дивилися на неї, посміхаючись.

— Дмитро саме говорив, що ти — кішка. А кішка — це ти, — пояснив дядько.

Ні. Вона ніколи не любила котів. Вони здавалися їй дуже злими. Вона поклала серветку на стіл і якнаймиліше усміхнулася.

28 Гра слів. В англійській мову eight (вісім) за звучанням не відрізняється від ate (з'їв/з'їла).

29 Жартівлива назва міста Філадельфія.

9

Єдина, хто поверталася, поверталася й поверталася, була Рейчел.

Рейчел варила суп із фокачею, який Матильда згодовувала собаці.

Рейчел поверталась одна, з Елізабет, з дітьми, які гасали полями із собачкою Бог, поки той зовсім не знесилювався. Тоді вони вичісували гребінцем всі шпичаки й колючки з його хутра, а потім він ще довго відлежувався й відхекувався.

— Я не хочу тебе бачити, — закричала Матильда на Рейчел, коли та якось вранці прийшла сама й принесла сирні булочки і свіжий сік. — Забирайся геть.

— Можеш ображати мене, скільки тобі заманеться, — заявила Рейчел. Вона поставила печиво додолу на килимок і знову вперто стояла під дверима у тьмяному ранковому світлі. Оті жахливі тату в неї на руці: якесь павутиння, русалки, маленький гекон, якась фантазія на тему рабства або, принаймні змішана метафора. Сімейка явно мала хист до метафоричних вузлів. Рейчел сказала:

— Я не піду. Я приходитиму знову, і знову, і знову, поки тобі не стане краще.

— Я попереджаю тебе, — сказала Матильда крізь скляні двері. — Я найгірша людина з усіх, кого ти знаєш.

— Це неправда, — заперечила Рейчел. — Ти одна з найдобріших, найщедріших людей, яких я коли-небудь зустрічала. Ти моя сестра, і я люблю тебе.

— Овва. Ти мене не знаєш, — правила своєї Матильда.

— А от і знаю, — впиралася Рейчел. Вона сміялась, і хоча все життя Матильда жалкувала, що Рейчел не схожа на свого брата, такого великого й сяючого, зараз вона бачила Лотто в обличчі його молодшої сестри: такі самі ямочки на щоках, міцні зуби. Матильда заплющила очі й замкнула двері. Але безкінечно терпляча й уперта Рейчел поверталася, і поверталася, і поверталася.

Вона заснула в роздягальні біля басейну. Шість місяців, як помер Лотто. Похмура серпнева спека. Їхній старий друг Семюел приїхав того ранку знову вмовляти її, роздуваючи ніздрі. Вона чекала на нього в роздягальні біля басейну, а він ходив навколо будинку, гукаючи її.

О, маленький Семюеле, думала вона, прислухаючись. Добрий син корумпованого батька-сенатора. Це було якесь знущання, щось неймовірне: усі ці судові процеси над Семюелем, керування в нетверезому стані, розлучення, рак, будинок, який він спалив, коли йому було тридцять. Минулого року якийсь расист перестрів Сема, коли той ішов увечері додому з кіно, і побив його до струсу мозку. Не найрозумніший, не найхоробріший, але із надзвичайною вродженою самовпевненістю. Порівняно з ним Йов Багатостраждальний був просто скиглієм.

Коли вона прокинулася, Семюел уже пішов. Її шкіра блищала від поту. У роті пересохло і злиплося, й вона згадала про ягоди, які чекали на неї на столі, про пиріг, який вона нарешті спробує. Масло, цедра, квінтесенція літа, сіль. Вона почула, як на гравійну доріжку звернув ще якийсь автомобіль. На кухні гавкав Бог. Вона пройшла занадто яскравою травою, увійшла в будинок і піднялася нагору, щоб подивитися зі спальні, хто це там приїхав. Навіть тигрові лілії, які Матильда зрізала для себе, й ті, здавалося, спітніли.

Якийсь молодий чоловік вийшов із недорогого маленького автомобіля: щось на кшталт Hyundai чи Kia. Оренда. Міський хлопчик. Ну як хлопчик: років тридцять чи близько того. Живучи так довго одна, Матильда уявляла себе зморщеною і древньою. А поглянула на себе в дзеркало й ніби відчула несподіваний подих юності.

Щось у стрункій поставі цього молодика, у тому, як він пружно йшов доріжкою, було таке, що зачепило її. Він був середнього зросту, чорнявий, мав довгі вії й чітко окреслену нижню щелепу. В грудях у неї неприємно дзенькнуло те, що за останні місяці вона навчилася відрізняти, як дивну химеру люті й хтивості. Ну що ж! Є тільки один спосіб вигнати цю химеру! Вона понюхала свої пахви. Годиться.

Вона здригнулася, побачивши, що хлопець стоїть біля дверей і знизу дивиться на неї у вікні: вона взялася носити білі футболки Лотто, і та, що зараз була на ній, пропітніла наскрізь, ставши майже прозорою, тож обидва її соски було видно за кілометр. Вона накинула туніку, спустилася сходами і впустила хлопця в дім. Бог обнюхував його черевики, він став навколішки й погладив його. Коли він підвівся, щоб потиснути руку Матильді, його долоня була обліплена собачою шерстю, а внизу липка. Він доторкнувся до руки Матильди й розридався.

— Отакої, — сказала вона. — Бачу, з’явився ще один плакальник за моїм чоловіком.

Її чоловік — святий покровитель акторів-невдах. Бо тепер стало зрозуміло, що хлопець був актором. Його видавали театральні манери, показна ефектність. Їх стільки крутилося навколо нього, їм так хотілося доторкнутися хоч до краєчка його одягу. Та не було вже ні рубчика — Матильда повикидала чи попалила майже все, крім книжок і рукописів. Залишилася лише сама Матильда, його домашня оболонка. Стара дружина-коханка.

— Я не був із ним знайомий. Та можете називати мене плакальником, — сказав хлопець, відвертаючись, щоб витерти обличчя. Коли він повернувся, обличчя в нього було червоне, зніяковіле. — Мені дуже шкода, — промовив він.

— У мене є холодний чай, — почула Матильда свій голос. — Почекай тут у кріслі-гойдалці, я принесу.

Коли вона повернулася, хлопець уже заспокоївся. Від поту волосся в нього на скронях закучерявилося. Вона