Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський

— Дорогі мої!! Любі мої!! — зашепотів Лаговський, безнадійно простягаючи руки в просторінь, наче хотячи обійняти когось невидимого… — Весна нашої приязні прохолола, проминула безповоротно, ви мене забули — ну, так не споминайтеся ж і ви мені! Нехай і я за вас позабудуся!.. Не літайте коло мене, любі тіні! Не літайте! Не нагадуйте мені, що я знов сирота і бездомник! Не нагадуйте, бо моє серце й так почуває цю самоту!.. Болить!.. Пече!..

Вінок випав-вивалився з рук і зашелестів сухими своїми шпильками, ударившись об підлогу. Лаговський миттю був кинувся підхопити його, та й… ніби прокинувся, ніби очутивсь од сну. Він твердо поклав узяти себе міцно в руки. Обережно закрутивши тую криптомерійну пам’ятку в м’який папір, він сховав вінка в шухляді та й немовби заспокоївся.

— Die schonen Tage in Aranjuez sind fort!

Кінець чудовим дням в Аранхуесі! —

навіть трохи комічно продекламував він і зараз сів знов за працю. За якісь півгодини думка його наче зрівноважилася; замість болючих особистих спогадів цілу увагу захопили цифри, та алгебраїчні букви, та математичні формули. По півгодині він мусив спочити хвилин з п’ять і помітив, що він уже доволі втихомирений. Тоді він знов схилив голову над своїми зошитами та книжками…

III

Отак пішло життя, днина за дниною, через увесь серпень. Лаговський зараз-таки зранку був брався до своєї роботи, забуваючи і про їжу, і про відпочинок, аж доки сама природа-володар нагадувала йому, що треба чогось з’їсти або на скількись хвилин спочити мозком та полежати в ліжку або піти подихати хоч півгодини чистим повітрям. Тільки ж на чистім повітрі, серед ходіння по шляху, в голову йому знов лізли всякі спогади — і через те він поспішав повернутися додому, щоб знов засісти за вчену книжкову працю, яка ставала для нього найліпшою розвагою, особливо коли йому щастило розв’язати якусь мудру задачу. Ще перші два дні Лаговський чувся настільки знесиленим, що мусив кожні півгодини кидати книжки та йти в постелю через надоїдливе, настирливе крутіння в голові; через той закрут у голові він іноді думав був навіть, що наближається смерть; іноді бувало й так, що, падаючи з-за столу в фотелю, він тратив і притомність і зоставався годину-дві якийсь омлілий, в якомусь тумані. Але то було тільки в перші дні по приїзді в Москву, а далі організм втягся в заведену працю і вже сам не був бажав спинитися, наче накручений механізм у годиннику або наче тая змучена коняка, що, доки запряжено її в віз, доти вона біжить та й біжить, а падає знесилена аж тоді, як її розпряжуть.

Своїм давно вже надбаним звичаєм і інстинктом самоохорони професор не спинявся на якійсь одній роботі, а чергував теми своїх заняттів, щоб таким способом давати собі теж одпочинок. Ото скількись перших днів він був попрацювався над математичними інтегралами та функціями; а як помітив, що ця праця перестала давати йому потіху й насолоду, то разом залишив свою математику та й узявся за італійське письменство епохи Відродження. Минуло ще скількись днів — він, щоб дати знов інакшу працю своєму мозкові, трохи повагався та й сів писати одну студію, яка вже давно його була цікавила: «Зріст українського національного почуття за царювання Олександра III». За тими радикально несхожими роботами, хоч здоров’я Лаговського й руйнувалося і він значно схуд і зблід, — та набирався потроху він забуття про свою сирітливість, бо — чи оті субтильні математичні тонкощі, чи гуманіст Валля, чи очевидне загострішання української національної самосвідомості під ті саме часи, коли російська реакція найтяжче лютувала і найгірше силувалася здушити всякий не великоруський дух, — все то були інтереси не суб’єктивні його, не вузько особисті, а ширші, якими можна було зацікавити свій розум і затушковувати та й замазувати болючу душевну згадку про своє недавнє власне щастя, що тепер випурхнуло геть.

IV

Особливо остання праця була зацікавила й розважила Лаговського й навела його на низку ще інших ідей і настроїв — оті студії над українським громадянським життям архіреакційної епохи Олександра III. Всю свою увагу він нарешті зосередив на цьому, наче забувши, що лікарі рішуче йому забороняли нервуватися політикою. Математика, ота близесенька спеціальність професорова, навіть ніби кудись зникла од нього. Ані старий Ейлер з Грюфоном, ані котрийсь інший з математиків, на якусь часину вже й не зачіпали були його. Обгорнувши себе галицько-українськими часописами, де повно було дописей з України з Олександрового царювання, та часописами польськими і всякими російськими з тих часів та відповідними тодішніми книжками — писаннями публіцистичними, науково-історичними і літературними, Лаговський їх перечитував систематично, шукаючи провідної нитки, та робив собі потрібні виписки й зазначки.

Щодня те читання й писання все більш і більш захоплювало його. З цікавістю він виразно постерігав незаперечиме явище: чим темніша ніч, тим ясніші зорі. З одного боку, тягнуться люті, запеклі заходи російського правління знівелювати геть усіх, чисто всі підвладні нації, ба приголомшити навіть своїх великорусів, щоб вони нічого більш не бажали, як обрусіння інородців та торжества для національності великоруської над іншими. А з другого боку — що? — у відповідь проти насильного обрусіння помічається скристалізування національного почуття й національної самосвідомості в тих самих інородців, що їхня інтелігенція, доки були не настали часи навмисної русифікації, вже ладна була навіть сама потроху русифікуватися. Інтелігенти українські, татарські й інші «інородчеські», які перед епохою Олександра III вже й були балакали в своїх сім’ях мовою російською, тепер на злість русифікаторам зачали балакати по-своєму, мовою свого народу. Спеціально ж на Вкраїні замість давнішніх аматорів-«українофілів» виробилися свідомі інтелігенти-українці; ба й сама назва «українофіл» сталася за Олександрових часів образливою лайкою, що од неї порядна людина повинна й одхрещуватися.

А великоруси? Чи їм прищепило правління квасовий «патріотизм», або любов до казенного «отечества»? Де там!.. Лаговський з особливим натиском силувався в своїй розвідці ілюструвати от який факт: усе, що було в Великорусі найпоступовішого, аж зненавиділо такі ідеї, як «отечество» та «патріотизм», відколи ті ідеї накидалися казенним шляхом і йшли од реакційного правління.

Що таке «отечество»? — глузував Щедрін. Та й сам він й одповідав: «Отечество это есть известная территория, в которой мы, по снабжении себя надлежащими паспортами, имеем местожительство. Но территория нередко меняет свои очертания: до 1871 года Страсбург был французским отечеством, ныне же он сделался немецким отечеством. Благодаря этим изменяемостям многие, при упоминании об отечестве, только оттопыривают губы. И вот для того,