Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський

підземеллям, бо й справді вона містилася в найнижчому, підвальному поверсі, та й, як воно завсіди водиться в московських rez de chaussée[54] вікна в ній були на однім рівні з землею. В ній було трошки темно, і сутеніло в ній зарані. Колишній приятель Лаговського, Володимир, — найстарший із молодих Шмідтів, — що побував у тій хаті в середині і бачив, що вона вся од підлоги аж до стелі виглядає наче тая книгарня, позаставлювана шафами та одкритими полицями з книжками й фоліантами, а коло столу стоїть висока, ніби середньовікова фотеля, — то він називав тую квартиру кабінетом середньовікового доктора Фауста або алхімічною лабораторією. Схожість із лабораторією додавали тій маленькій і темнуватій квартирі прибита на стіні коло столу дошка з циркулями, трикутником, алідадою[55] і т. ін. математичними інструментами та пучки всякого екзотичного сухого зілля, що там і сям звисали з полиць або встромлені були поміж книжками; се були пам’ятки про подорожі Лаговського: він привозив собі їх з вічнозелених екзотичних садів Криму на спомин про різдвяне, або великоднє, або літнє перебування своє там. Володимир з поважною міною радив професорові повісити по стінах іще й засушені жаб’ячі лапки, щоб завершити схожість із лабораторією алхіміків. Щодо самого професора, то йому ця квартира надзвичайно припадала до вподоби за свою ідеальну тихість і безшумність. Вона була не на вулиці, а в глибу подвір’я, вікнами виходила не на брук, а в сад; знов же й те було добре, що в великій камениці, під якою отой «кабінет д-ра Фауста» містився, не жив ніхто: тая камениця була купецький амбар, себто склад або депо товарів, який раз у раз стояв запертий, тихий, мовчущий, ба й одчинявся навіть не щодня, а хіба зрідка, для підвід, що часом привозили або забирали товари. Через те і в професоровім підземеллі, і в камениці над ним, і на подвір’ї, і в саду — була повсякчас мовчуща тиша, яку не часто можна знайти в Москві при її гримотячих, гуркотячих бруках; і отож за тую тишу, яку дехто звав — правда — гробовою й могильною, професор найбільше і любив свою квартиру. Що вона була маленька, се для нього було байдуже; все ж, окрім мініатюрного передпокоїка, в ній були аж два покої — чималий кабінет (він же заразом і зала, і вітальня, і все що завгодно) та тісненька спальня, що скидалася на темну комірчину або й навіть на нішу. Та ще була невеличка кухня з плитою, де вірний Федір хоч і не жив (бо тісно було), але приходив щодня із сусіднього подвір’я і варив професорові каву або розгрівав дешевий обід, принесений із однієї сусідньої сім’ї, яку назнав сам-таки Федір, а професор не знав її навіть на прізвище.

Двірник позносив професорове збіжжя, допоміг йому порозпаковувати та порозташовувати все. Професор і сам помагав йому поратися, ставив привезені книжки на ті місця по полицях, на які треба було. Нарешті все було пороблено, і двірник, зачинивши двері, пішов. Професор зостався самотою. Зупинившись на самісінькому порозі поміж великою кабінетною кімнатою та спальнею, він мовчки дививсь і не сідав ніде. Потім криво осміхнувся кутиком рота.

— «И возвратихся, аки пес, на блевалище своє». — «Oui, je me suis retourné a mes vomissements», — голосно і повільно процідив собі він, згадуючи начебто якийсь уступ із Біблії та й навмисне даючи йому гумористично-курйозний французький переклад. Тільки ж гумор той був і недовгий, і силуваний, Henkershumor, гумор вішальника перед катом. Лаговський іще раз зоглядівсь — і здалося йому, ніби й стіни й стеля важніють над ним і його здавлюють своєю ваготою. Може, треба б було піти звідси геть, на подвір’я, на вулицю та походити по Москві? Себто знов оддатися своїм сірим думам, серед сірої погоди, і знов не могти втекти од себе? Ні, краще вже сісти й щось робити, коло діла якогось поратися!

Професор подумав та й, підійшовши до полиць із книжками, потяг звідти два старі математичні видання XVIII віку, в давніх шкуратяних палітурках. На спинці однієї з тих книг було витиснуто золотими літерами: Euler, Institutiones calculi differentialis[56] — і дата: 1755. На другій книзі напис — Grüfon, Supplement zu Euler’s Differentialrechnung[57] 1798. Професор хвилину поміркував, далі пошукав в обох працях потрібні йому уступи — та й за дві хвилини він, наче не допіру з дороги приїхав, уже пильно писав, вичисляв, перекреслював і знов вичисляв. Потім він нашвидку начеркав формулу Маклорена:

та й заходився розкладати функції на ряди по степенях незалежних перемін. Цифри та латинські літери прудко чергувалися і або роздималися в іще ширші формули, або знов значно скорочувалися.

Дописавшися до якогось

Лаговський був перервав писання, щоб обтерти загусле чорнило на пері та й наново вмокнути перо в чорнилицю. Через тую перерву очі його майнули-перебігли по тому цифровому рядкові, який він оце був накреслив. Гульк — під знаком радикала стоїть plrs, і Андрій зовсім виразно прочитав paliurus… Paliurus aculeatus — це ж оте саме знайоме йому держидерево, яке старанно викорчовувала генеральша Шмідтова з свого туапсинського участка!.. Боже мій! Навіть математика, навіть алгебра нагадує йому про Кавказ, про сім’ю Шмідтів!..

Він згадав, що йому до праці треба мати один свій чорновик — так якесь шпаргалля. Воно, мабуть, зосталося в чемодані. Він устав з-поза столу, підійшов і схилився до чемодана, щоб вибрати собі своє шпаргалля з-посеред тієї хаотичної мішанини рукописів, книжок, немитої білизни та дрібного манаття, які лежали жмутами і заповнювали собою його чемодан. Як стій Лаговський натрапив на якийсь старанно загорнутий сувоїк і розгорнув його. Тут лежав засохлий віночок із криптомерій, що йому колись були зробили молоді Шмідти в Туапсе і заквітчали його, мов поета-лауреата. Раптова немічність заволоділа Лаговським, як поглянув він на ті криптомерії.

— Невже ніде мені не знайдеться й не буде забуття?! Невже я ніколи не забуду вас, загублену для мене й дорогую для мене сім’ю?! — зашепотів він одчайно сам до себе, нервово підносячи вінка вгору. І в душі тихий голос одповідав: «Ба таки так! Не забудеш ніколи! Бо ти нікого ще так не любив на світі, як тую сім’ю! Ти й не могтимеш уже ніколи й нікого так любити… нема тобі забуття! Ти — раб своєї прихильності. Ти в кайданах. А найгірше — що твої кайдани для них навіть непотрібні,