Рент. Усна біографія Бастера Кейсі - Чак Паланік

Я думаю, Рент мав на увазі, що ми всі живемо в поточний момент дійсності і байдуже, що було до' того, байдуже, наскільки ми любили людину чи собаку, — коли вона нападає на нас, ми реагуємо на цю миттєву небезпеку.

Недді Нельсон: Невже не дивно, що урядовий звіт рекомендує депопуляцію Африки, а на кінець століття помирають уже цілі покоління? Невже не підозріло, що колишні європейські колонії, багаті на природні ресурси, на штуки типу золота й діамантів, країни на зразок Ботсвани, Зімбабве та Південної Африки були найбільше вражені епідемією СНІДу?

Шот Даньюн: У мене була така неймовірна псина, а я дозволив їй пити свої плювки. Інколи я буваю просто без усякої міри тупоголовим. Чесне слово.

Одного вечора я прокинувся від десятихвплинної сирени: Сенді стояла в мене на грудях, а слина з її плескатої морди текла на мою шию. Її чорні губи загорнулися, оголюючи кожен зуб аж до жовтого кореня. Її дихання обпікає мені лице, і я бачу, що Сенді згрупувалася, мов перед стрибком за тенісним м’ячем, щоб кинутись мені на горло. Тієї миті, коли вона рвонулась, я накинув на неї ковдри та інші лахи і загорнув так, щоб вона не могла вибратися. Сенді ніколи не була важчою за 16-фунтову кулю для боулінгу — от тільки зараз вона казиться, мов перевертень, гарчить і дряпається всередині згортка, а мої ковдри дуже старі — саме лахміття. Одна з її маленьких лапок продирається назовні, мені вже видно чорні кігтики. Ковдри промокли від слини, тому здається, ніби тримаєш маленьку росомаху в пакеті з мокрого пакувального паперу. Ще одна подряпина — і вона вибереться та почне кусати мене. Просто щоб її оглушити, можливо, вирубати, я розмахуюсь бганком і стукаю ним об стіну. Сенді всередині все одно гарчить і пручається, тому я стукаю бганком об стіну вдруге. Вона все одно не вгамовується, і я стукаю та стукаю, поки сусід з-за стіни не починає відповідати тим самим. Звучить однохвилинна сирена, потім комендантський сигнал. Стіна, там, де я стукаю згортком із ковдр, це місце поплямоване червоним. Вологим і червоним. Мій сусід усе ще грюкає в стіну й горлає, щоб я заглух, але Сенді вже не ворушиться й не видає жодного звуку. Зовсім не так, як у «Старому Брехуні»[74].

Оце вам про паніку. Тепер ви бачите, що я за безголовий сраний ідіот.

Недді Нельсон: Чи можете ви відкинути той факт, що до спалаху епідемії сказу пропорційно молодша спільнота найттаймерів почала кількісно переважати популяцію дейтаймерів? Хіба добряча епідемія не зробить із найт-таймерами те саме, що СНІД зробив із Африкою? Хіба вона не виснажує політичних потужностей прогресуючої спільноти й не зберігає існуючих владних структур?

Ґалтон Най: Ми не знаємо, інфіковано її чи ні, але не хочемо ризикувати. У нас є власне здоров’я, про яке треба дбати. Я не кажу, що ми з її мамою більше її не любимо, але тієї ночі, коли наша донька вийшла з дому з цим її так званим «бойфрендом», вона для нас померла.

Благослови її Господь, але якщо наша дівчинка раптом з’явиться в одну з ночей, наші двері залишаться замкненими.

Недді Нельсон: Мені б хотілося спитати, чи ви колись замислювалися, чому домінантна культура декларує певні речі? Я маю на увазі, чому вона просто вколочує тобі в голову, що певні речі є цілковито, абсолютно неможливими? Наприклад, те, що в науці називається «дідусевим парадоксом»1? Як так виходить, що вам не варто навіть і думати про подорож у часі, бо ж тоді ви можете потрапити в минуле, убити свого дідуся, скажімо, випадково, і тоді — опля! — вас більше нема? Я про те, що, якби ви довіряли урядовим експертам, ви б точно не стали ризикувати й нізащо не відправилися б у часі назад?

Ехо Лоуренс (ζ руйнувальниця): Я була зовсім малою, але пам’ятаю, як через акт I-SEE-II стали закриватися дослідження «ефекту зіваки» — ті, в яких урядові інженери типу моєї мами врізалися одне в одного, щоб вивчати вплив цього на дорожній рух. Пам’ятаю, як мама розповідала, хто зник із їхнього офісу, а я подумала: вона має на увазі, що їх звільнили або тимчасово усунули. Кожного тижня — кількох інженерів. Я питала, чи вона теж піде, і вона відповіла мені: «Ні». Ніколи, сказала вона, ніколи без її маленької Ехо, тобто без мене, і без мого татка. Вона сказала, що ніколи нас не залишить.

Недді Нельсон: А що якби? Якби хтось повернувся й змінив минуле, то звідки б усі інші дізналися? Хіба ми не знаємо тільки ту теперішню реальність, яку знаємо? Що коли реальність посувається — трішечки, на волосинку, — щомиті? І що як люди, які зараз при владі, вже посунули цю реальність, щоб дістатись вершини, а тепер переконують усіх інших не гратися з історією, мовляв, можна потрапити в минуле, убити свого далекого пращура, — і всі наступні покоління, включно з нами самими, ніколи не народяться?

Я про те, чи не могли люди, які контролюють зараз гроші й політику, вигадати жахалочку? Чи це не ті самі поважні науковці, які раніше стверджували, що земля пласка? Чи не було важливо, щоб ми залишалися вдома рабами й селянами — а то звалимося з краю землі?

Ехо Лоуренс: Маленькою дитиною я, пам’ятаю, відвідувала дохуя похорон — переважно ховали маминих співробітників. Сидячи в церкві, мій