Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль
І поки він обороняв спільні інтереси, сталося щось підступне – на нього наступали з кількох сторін одночасно, вірний соратник Збруєв, який вже, напевне, вилетів кудись за кордон, напередодні дуже вірно описав ситуацію:
– Якщо ви поїдете, і раптом так станеться, що з’їзд у Харкові скасують, Кардаш і Лавочкін вийдуть сухими з води і залишаться в країні при власних інтересах. Більш того, вони зроблять все, щоб обрати свого президента й отримати більшість у Верховній Раді.
– Хто буде їхнім кандидатом? Боксер?
– Якщо Боксер, то шанси невеликі. Хтось інший. Можливо, Толошенко.
– А Мордвинчук? Він що робитеме? Втече?
– Ні, звісно. Мордвинчук, напевне, вже готує вихід Володимирівни з тюрми як перший ефектний хід, щоб розпочати президентську кампанію. За їхніми розрахунками, вона, як незламний борець з режимом, що постраждала, має всі шанси перемогти Боксера та і будь-кого. Наразі, я цього і остерігаюся…
– Чого саме?
– Що Мордвинчук просуватиме Володимирівну. Ви ж знаєте, який у нього там вплив, – Збруєв подивився нагору, начебто хотів роздивитися зірки на Кремлі.
– А я? – отетерів Хазяїн. Він боровся проти опозиції, проти Кардаша, Богомольського, інших олігархів, але Володимирівну в рахунок давно вже не брав. Хоча кому, як не йому, знати, що тюремний строк – далеко ще не хрест на кар’єрі і житті, в багатьох випадках у цій країні кращого старту годі й бажати.
– Але, думаю, загальної картини її обрання не змінить, – Збруєв, здається, говорив уже сам із собою, трохи прикривши свої риб’ячі очі. – Однак відбудеться вторгнення, Крим заберуть, можливо, ще кілька областей…
– Що ти говориш? Ніколи вона не стане президентом!
– І тоді – референдум, федералізація, «український вибір», – Збруєв уже дивився на Хазяїна, не кліпаючи. – А сам Мордвинчук – прем’єр-міністр. Такий розклад. Але це ще досить по-мирному.
– Ну, значить, такого не станеться, – Хазяїн мав абсолютну впевненість, що завтра в Харкові все стане на свої місця. – Ми закатаємо їх в асфальт!
Збруєв мовчки подивився на шефа і потиснув руку.
Чому Збруєв на нього так дивно подивився тоді? Зараз Хазяїн вкотре прокручував їхню розмову в голові і ніяк не міг збагнути, що не так. Він завжди мав майже звіряче відчуття небезпеки, завжди оминав пастки, принаймні, коли не відчував їх сам, йому підказували, але тут… Він вагався, не розумів і не міг змиритися з таким розкладом.
З Харкова повідомляли, що делегатів прибуде дуже багато, що люди налаштовані вкрай рішуче, що місто однозначно підтримає свого президента, тож всі тільки й чекають на його приїзд і виступ. Що ж він має сказати? Чітких інструкцій поки що немає. Хазяїн вагався: з одного боку, син і «сім’я» вимагали від нього залишатися в Києві і завершити розгром Майдану й опозиції. Дійсно, годі гратися в демократію, після всього, що сталося, ніхто не зможе звинуватити владу в якихось надмірних репресіях. Основні масовики-затійники оголошені в розшук, тож залишається тільки їх спіймати і засудити. З останнім проблем не виникне, ясно, а от спіймати? Як можна когось ловити, коли сам змушений тікати? Серед його оточення, точніше, серед оточення сина, циркулювала думка, що депутатів від опозиції можна знешкодити, як колись зробили в Єревані, прямо в сесійній залі парламенту. Тобто заходять в сесійну залу перевірені люди з автоматичною зброєю і всіх, хто там топчеться біля трибуни, блокує, заважає нормальним людям працювати, всіх тих козлів однією чергою… З другого боку, і він сам, і «сім’я» були частиною одного великого плану по возз’єднанню двох братніх народів, і Хазяїн уже давно себе бачив у ролі Богдана Хмельницького як пам’ятник, щоправда, не на коні, але з булавою в руці це точно, десь в районі проспекту Перемоги в Києві. І тут такий крутий розворот, на якому він вилітає в кювет…
Хазяїн подивився на годинник, натиснув кнопку на телефоні – гарний апарат, треба сказати Гуслякову, щоб не забув забрати з собою, – кнопку «Шевцов». Слухавка довго й протяжно гуділа – Шевцов не відповідав, такого ніколи раніше не бувало. В принципі, за останні місяці багато чого сталося такого, чого раніше ніколи не бувало – і гарного, і поганого, – але чомусь саме мовчання Шевцова вкрай засмутило Хазяїна. Як же так?! Як той міг у таку небезпечну хвилину покинути свого президента? Зрадник! Всі зрадники! Всі, окрім сина і Гуслякова! Ну, і напевне, Збруєва. Та ні, ні, неправда, багато є людей, що залишаються з ним, що стануть пліч-о-пліч… – Бурхливу течію панічного неконтрольованого страху, що вирвався раптом назовні, перервав дзвінок.
– Вибачте, десь телефон упав, не встиг слухавку взяти!
Це дзвонив Шевцов. Не втік. Не кинув. Хазяїн мовчав.
– Алло! Алло!
– Так, слухаю, – нарешті вимовив Хазяїн, шокований своєю панікою і готовністю записати всіх соратників до ворогів.
– Ви дзвонили…
– Так, дзвонив, я… потім тебе наберу. Згодом…
Хазяїн опустив важку, приємну на дотик трубку на телефон, погладив апарат. Тепер він чітко відчував, як калатає серце, як мозок втрачає контроль над ситуацією, а воля покидає тіло.
– Агов! – покликав він Гуслякова. – Ти скоро? – Голос зрадницьки затремтів.
– Гелікоптер на майданчику, Хазяїне! – майже прокричав Гусляков із дверей. – Можемо їхати.
Хазяїн подивився на годинник. Оленка з донькою, напевне, вже на місці. Там, на півдні, завжди спекотно і завжди дорого. Але він мусив їхати на схід. На схід, до Харкова, щоб надерти дупи цим вилупкам! Він грюкнув кулаком по столу так, що телефонний апарат підскочив і жалібно загудів слухавкою.
– Давай! Телефон візьми оцей! – показав начальнику безпеки на улюблений апарат на столі, поправив слухавку, щоб не гуділа, і пішов до кабінету за портфелем.
Гусляков підійшов до столу, глянув на апарат, посмикав за шнур, поклав поруч свій нотатник і знизав плечима. «Ну, на хріна ще й цю цеглину перти, га?!» – Гуслякова не надихала така перспектива.
– Ану зайди! – раптом почувся голос Хазяїна з-за дверей спальні.
Начальник охорони, роздратовано розмахуючи довгими сильними руками, поспішив на допомогу з тим, щоб за кілька хвилин повернутися і завершити справу. Відкривши двері, він застав шефа з мобільним біля вуха. Обличчя його було спотворено жахом:
– Там… – бурмотів
