Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль

Сперечатися далі не мало сенсу, тим більше, що з більшістю тез Сірого вона погоджувалася, але однак прогноз на найближчі дні, що той віщав із таким впевненим виглядом, видавався Саші маловірогідним.

– Значить, так, – підсумував Сірий. – Автоматів не дам, до Києва ми також не поїдемо – своїх справ тут катма. Лишимося наводити порядок у себе вдома, а то понабіжать знову «революціонери», попадають в крісла, викруткою не виковиряєш…

– Що ж нам робити? – розгублено запитала Саша. – З чим до людей їхати? Як повертатися?

– Слухайте, я вам одну наводку дам. Номер телефончика… Зараз подзвоню, а далі вже самі…

Старий боєць Сашко Сірий знав, про що казав, як і знав всі ходи-виходи, всіх людей, що можуть допомогти в такій делікатній справі, як зброя. Їхати потрібно було в інше місто, хоча й тут, на Західній, неподалік. Тому Саша й Іван влаштувалися в готель і включили телевізор, бо майже цілий день провели, відірвані від новин. Щоправда, так і заснули – під включений телевізор, одразу після душу, не дочекавшись чогось нового і суттєвого, того, чого ще не знали або не чули.

Розбудили Сашу одиночні постріли. Її підкинуло в ліжку чи не до стелі – здалося, що стріляли під вікном, так чітко і сухо звучали вони. Насправді постріли лунали з телевізора – працював 112 канал, вів прямий репортаж із Києва, з Майдану, і в прямому ефірі, прямо на очах телеглядачів, вбивали людей. Вдягнуті у шоломи або незграбні каски, з дерев’яними щитами і палицями, майданівці бігли по Інститутській, ховалися за дерева і бетонні блоки, підхоплювали вже поранених чи вбитих, а потім і їх самих настигали кулі, і вони падали і завмирали навіки, у що неможливо, неможливо, неможливо було повірити! Саша штовхнула рукою Івана, але той не спав і дивився широко розкритими очима на те, що творилося в телевізорі.

Вони обоє наче заніміли. Саша відімкнула від зарядки телефон і навмання почала клацати по записнику, намагаючись набрати когось із товаришів, хто перебував зараз там, на Майдані, але всі абоненти або тимчасово не могли прийняти виклик, або йшли короткі гудки – з кимось говорили. Сашу затрусило. Вона притиснулася до Івана, а потім вискочила з ліжка:

– Швидше, швидше! Збираємося, нам треба їхати!

Вони швидко умилися, покидали свої речі в наплічники і вискочили з готелю. «Звідки він знав, звідки він знав?» – все дивувався Іван проникловості Сірого, а потім: «Та що тут тепер знати вже, що?!» Саша переймалася, що зараз вона не там, на Майдані, вона передбачала, що за кілька хвилин може розпочатися штурм, а вони так і не виконали завдання, що самі на себе і поклали – не дістали зброю, і от тепер там їхнім товаришам немає чим відбиватися, чим відстрілюватися, і їх тепер вбивають серед білого дня, розстрілюють снайпери.

Поки їхали в місто, де знаходиться військова частина і де живе чоловік, що працює у місцевій мерії і знає командира тієї військової частини, який міг допомогти зі зброєю, принаймні, у цьому їх запевнив Сірий, Саша нарешті зв’язалася з Києвом. Дізнатися щось конкретне, крім того, що на Майдан зносять тіла загиблих, виявилося абсолютно неможливим – відчувалося, що там панує суцільний жах і розпач. Уже потім Саша подивиться неймовірну кількість відеоматеріалів, вислухає десятки розповідей, прочитає спогади про той жахливий кривавий ранок у Києві. І кожного разу вона ридатиме над кожним загиблим хлопцем із «Небесної сотні»… А тоді вона з Іваном знала лише одне – там вбивають людей, і, очевидно, то тільки початок, тому вони щонайшвидше мчали за захистом, за зброєю. Щоб врятуватися самим. Щоб врятувати тих, хто зараз на Майдані. Вони підрахували – якщо все складеться добре, то до вечора вони встигнуть дістатися Києва.

Чиновник виконкому, чий телефон вони мали і з яким кілька разів узгоджували місце і час зустрічі, ту зустріч постійно зсував, посилаючись на службову заклопотаність. Мовляв, зараз у Києві вирішується доля України і, на жаль, не на користь України, тож він має підготуватися…

– Так ми ж тут для того, щоб доля склалася на нашу користь! Ви могли б із нами зустрітися?

– Так-так, – відповідав чиновник. – Ось буквально годинка-друга…

– Скільки?! – бісилася Саша, але що вона могла вдіяти насправді?

Отже, зустрілися вони аж під вечір, у якомусь кафе на окраїні міста, де на всю силу працював телевізор, і це було добре – наразі вони хоча б знали, що відбувається в країні. На щастя, ніхто Майдан зараз активно не штурмував, навпаки, протягом дня міліція і «Беркут» покинули урядовий квартал, а потім повернулися і оточили Верховну Раду, бо очевидно, той, хто давав наказ, розумів, що саме там вирішується зараз доля переможеного і переможця. Поки чекали на чиновника, Славко по телефону уривчасто розповів їй кілька історій про те, що відбулося і відбувалося зараз на Майдані, між іншим, і історію одного з депутатів, яку Саша запам’ятала чомусь найбільше: «Коли ми виїхали на Європейську площу, прямо під барикади, у цей момент міліція почала тікати з Майдану і з Грушевського. Вони залишили всі завойовані рубежі і тікали аж до Кабміну. Я чув, як на сусідній Інститутській вулиці іде стрілянина. На Інститутській, на барикаді з бетонних блоків на межі Грушевського і Європейської площі були вже наші, а міліціонери відступили аж до Кабінету міністрів, а наші зривалися бігти нагору, штурмувати далі. Зібралась, може, тисяча людей. Ми їх переконували не йти. Це виглядало як пастка… Міліція пішла, а вулиця Грушевського дуже добре прострілюється. Я чую, що на Інститутській іде стрілянина. Думаю: до Кабміну нас заманюють. Я попросив, щоб зібрали якомога більше людей і організували живий ланцюг, нікого не пускали нагору, а сам пішов до Кабміну, щоб повернути тих людей. До речі, там зустрів Василя Гацька. Ми разом з ними поговорили з міліцією, може, хвилин десять. Міліція нам сказала, що вони назад вже не будуть повертатися, що відступають, попросили, щоб ми не палили їхні автобуси. Ми запевнили, що нічого палити не будемо, і вивели людей з Кабміну. Ішовши вниз, я подзвонив заступнику Зарубія. Доповів ситуацію. Він був дуже здивований, що я знаходжусь прямо біля Кабміну, і буквально кричав на мене в трубку, що це пастка, що зараз будуть стріляти, терміново повертайтеся вниз.

Снайпери сиділи на Кабміні і на будинках по вулиці Грушевського. Вони, в принципі, контролювали весь процес. Аби люди рушили вгору до Кабміну, до ВР, то влаштували