Старо-світські батюшки та матушки - Іван Семенович Левицький
Од часу «інвентарів» од 1847 року, селяни повинні були обробляти поле й священикам, цебто, попросту сказати, одбувати батюшкам панщину в жнива по одному дню. Пан прислав до батюшки людей на панщину. Чоловіки й молодиці од сорому не знали, де очі діти, й батюшці й матушці навіть спочатку було якось ніяково.
– Чи це, батюшко, нас послали до вас на роботу за спасіння душі, неначебто спасенни-ків, чи таки на справдішню панщину? – питали люди в батюшки.
– Хто його зна! Я й сам добре не второпаю,– говорив отець Харитін.– Спасенники й без того помагали мені в роботі, як говіли, а це казав пан, що таки в тих «інвентарях» написано, щоб усі дорослі люди одбували священикам по одному дню в жнива.
Люди мовчки пішли на поле робити, але од того часу, як почалася ця попівська панщина, селяни почали потроху одхилятись од священиків. Молодиці й чоловіки перестали ходити до батюшки в гості п послухати по добрій волі; й скільки не прохав отець Харитін молодиць напрясти матушці по півміточку, ні одна молодиця в селі й веретеном не крутнула для матушки. Онисія Степанівна швидко оговталась з тією панщиною й командувала людьми, як панський осавула.
Старша дочка отця Харитона, Надезя, пробула рік в Богуславі в пансіоні в однії польки. Онисії Степанівні шкода було грошей, і вона взяла Надезю додому. Надезя вивчилась читати й трохи писати; вивчилась грати на гітарі й вбиратись в європейський костюм: вивчилась танцювати й робити кнікси и на тому скінчила свою науку. На її місце Онисія Степанівна одвезла меншу дочку Палазю. Дочки росли. Онисине завзяття до праці росло разом з дочками. Онисія Степанівна сама їздила на поле, стояла безодхідно коло панщанних людей. Своїм наймичкам вона не давала и вгору глянути: будила опівночі та гризлась з ними цілий день. Наймички не хотіли служити в матушки.
Раз в Онисії Степанівни найнялась здорова та робоча дівка з Богуслава Маруся. Вона була не панщанна, а дочка одного убогого чин-шовика-шляхтича. Маруся була така робоча, що встигала увинутись за двох. Але, як кажуть, хто добре везе, того й поганяють. Онися задумала ще й поганяти Марусю: будила її трохи не опівночі й накидала дуже багато роботи. Маруся не видержала, не вибула року, саме перед жнивами втекла од матушки в Бо-гуслав і найнялась у Балабухи.
Онисія Степанівна перечула через людей, що Маруся найнялася в Олесі, та аж позеленіла од злості.
– Це благочинна одбиває од мене наймичок: це вона хоче мені допекти. Поїду та одберу Марусю,– говорила Онисія Степанівна до отця Харитона.
– Ой, не їдьте, Онисіє Степанівно! Бог з ним. Чи ж пак ми не знайдемо собі наймички, чи що. Цур йому, пек йому, тому лихові. Хвалити бога, що ми помирились з благочинним.
– Ба таки поїду та й одберу. Це Олеся сміється з мене; ще пак мало насміялась з мене в моїй господі з своїми гусарами, то на тобі ще!
– Не їдьте, Онисіє Степанівно, бо прийдеться знов везти благочинному хуру горшків та мисок.
– І горшків не пошлю, й Марусю одберу. Я покажу Олесі, як кепкувати надо мною.
– Коли б ви, Онисіє Степанівно, не сказали там чого зайвого. Все ж таки вони старші над нами: вони благочинні.
– То що ж, що благочинні! Велика цяця – благочинна! Вона благочинна, а я хіба циганка, чи що? Таки поїду та вирву з рук в Олесі Марусю.
– Ой, біди наробите мені! Добре, що ви собі знаєте своє господарство, сидите собі в запічку, а мені доведеться одбуватись за вас. Оті, бачте, мені книги та ті «одчоти»... Нечистий їх знає, ніяк не потраплю до ладу здати їх. Тепер благочинний мовчить, але коли ви роздратуєте благочинну, то не мовчатиме.
– Ет! Верзеш таке, що й купи не держиться! В тебе свої книги, а в мене своя справа. Нехай таки Олеся й честь знає. Я їй не забуду тих гусарів, шо вона наперла в мою хату. Таки поїду.
– А я коней не дам,– сказав отець Хари-тін, ніби жартуючи.
– Та я тебе й не проситиму. Сама запряжу та й поїду.
Отець Харитін знав, що не переговорить своєї жінки, замовк і тільки важко зітхнув.
Тільки що отець Харитін вибрався з хати ховати якусь бабу, Онися звеліла парубкові запрягти коні, сіла н поїхала. Як далі вона їхала, тим більше розгорювалась в неї злість. Як угляділа вона Балабушину оселю, то вже була ладна роздерти Олесю надвоє.
Онися в'їхала в двір і впіймала Олесю на ганку. Олесі здалось, що їде якийсь пан, і вона дожидалась його на ганку.
«Здається, їде наш новий становий,– думала Олеся,—тонкий, сухий і в чорному маленькому картузі».
Олеся стояла на ганку й ждала. Своєю рівною, сухою постаттю й чорною хусткою на голові Онися здалеки й справді скинулась на нового богуславського станового.
Онися під'їхала під ганок, Олеся трохи не крикнула, але втікати було ніяково.
– Добридень вам, госпоже благочинна! А я оце до вас в гості в самі жнива,– сказала Онися, злазячи з наточанки.
– Доброго здоров'я! Дуже рада вам,– промовила Олеся.
Онися вийшла на ганок і трохи не черкнулась головою об стелю. Вона була в коричневій темній сукні, в чорній хустці на голові; фалди сукні облипли кругом її високої рівної постаті, а чорна хустка висіла на її сухорлявих плечах, неначе на кілку. Лице в Описі стемніло, зчорніло й зсохлось од роботи, од недоспаних ночей, од господарського клопоту. Олеся так само вже зчорніла на виду й засохла, хоч з іншої причини.
– Прошу покірно до світлиці,– просила Олеся Онисю.
Обидві вони увійшли в гостинну й посідали. Вони застали там Балабуху. Олеся дивилась на стелю й все курила.
– В вас, госпоже благочинна, найнялася моя наймичка Маруся.
– Найнялася, тільки я не знаю, чи вона ваша наймичка, чи, може, чия інша,– знехотя обізвалась Олеся.
– Маруся не вибула в мене року. Я оце приїхала за нею,– сказала Онися, ледве здержуючи сердитий голос.
Олеся примітила той дрижачий голос і почувала, що й в неї щось задрижало в душі. Вона знала, як Онися судить її по людях.
– Не може бути, щоб ви не знали, в кого служила Маруся, а приймати чужих наймичок зовсім не годиться,– сказала Онися голосно й сердито.
– Як-то не годиться? – спитала Олеся, спахнувши.
– Тим і