Старо-світські батюшки та матушки - Іван Семенович Левицький
– Побачимо, чого-то ти привезеш,– сказала Онися, все стоячи з дива на стільці.
– Та хоч злізьте з стільця, а то ви тепер схожі па Симеона-стовпника або на віху над шляхом,– сказав отець Харитін.
Отец Харитін любив трошки пожартувати, як був веселенький. Але з своєю Онисією Степанівною він жартував дуже обачно та обережно. Другим часом за ту віху над шляхом отцю Харитонові досталось би од Онисі на бублики, але тепер вона була в добрих норовах.
Пообідавши хапком, нашвидку, отець Харитін звелів запрягти коні в візок і поїхав в Богуслав.
До благочинного вже налинули батюшки, диякони, дяки, паламарі з цілої благочинії – з 18 парафій. Двір, заставлений простими по-возками, був схожий на ярмарок. Од благочинного усі пішли до церкви й одправили молебень в подяку за жалування і юрбою вернулись в світлицю до Балабухи.
Жалування дали червінцями, карбованцями та мідними п'ятаками. Всі панотці були веселі, балакали та реготались, аж по хатах йшли одляски. Благочинна була скупенька на могорич. Батюшки склалися й стругнули могорич на славу в «Галилеї», цебто в винарні в одного жида в містечку.
– От тепер ми забагатіємо! – крикнув отець Мельхиседек, торкаючи рукою по своїй кишені.– Заживемо по-панській, накупимо добрих коней, будемо їздити в ресорних екіпажах, заведемо самовари, оддамо дочок в пансіони, повбираємо своїх матушок по-панській в шовкові сукні.
– А що, панотці! Коли багатіти, то багатіти по-людській, щоб рук не паскудити,– обізвався Балабуха.– В нас плата за треби така, що можна й з голоду вмерти. Чи не накинути б нам оце ціни на треби?
Після гусарської зими в отця Балабухи в кишенях аж свистіло,– жиди перлись в його хату за грішми й день і ніч.
Батюшки замовкли її думали.
– Чом би і справді не накинути,– обізвався отець Мельхиседек,– тільки коли накидати, то треба накидати потрошку, по шагу, потім по гривні, щоб часом парафіяни не спротивились.
А ви як думаєте, отець Харитін? – спитав благочинний.
– Я?.. Як люди, так і я,– несміливо обізвався отець Харитін.
– Мені здається, коли накидати плату, то треба накидати всім та ще й однаково, щоб часом парафіяни не здумали їздити в дешевші парафії по треби,– говорив Балабуха.
– Але воно буде якось ніяково перед людьми: парафіяни обібрали нас на парафію, помагають роботою... Коли б часом не обважнити та не розсердити людей,– несміливо обізвався отець Харитін, трохи подумавши.
– Та то вас, бачте, обібрали, а нас ніхто не обирав,– сказав благочинний,– нас настановили на парафії, то ми цього не боїмось. Ану, панотці, разом та гуртом!
Ті батюшки, що вчились в академії й були понаставлювані на парафії митрополитом, встоювали за накидку плати на треби; старіші й простіші, обібрані громадами, були проти накидки плати. Але раз те, що накидки хотів благочинний, а друге – що гроші люблять гроші, всім схотілось самоварів та ресорних екіпажів, схотілось і дочок повиучувати в пансіонах; всі радили накинути плату на треби, щоб і «старі дірки полатати». Забравши гроші, батюшки роз'їхались по місті по крамницях купувати, що було потрібне в господарстві та усякі гостинці додому.
Отець Харитін наглядів через двері на благочинній модну сукню дуже чудного кольору й побіг в магазини шукати такої самої матерії для своєї жінки. Він оббігав усі крамниці, перетрусив усіх жидів і таки достав тієї матерії делікатного кольору. Скупивши все, отець Харитін стрівся на місті з паном Бонковським. Бонковський тепер був управителем в одному селі багатого графа. Село було по дорозі в Вільшаницю. Він запросив до себе отця Харитона на чарку горілки, але в його було зовсім інше на думці: він думав збути отцю Харитонові старомодний, ні на що не потрібний екіпаж. Він знав, що в отця Харитона сховані в кишені тільки що забрані гроші.
– Отець Харитін! Чи вам же не сором їздити на драбинчастому возі, ще й свою матушку возити? Тепер ви багаті: не личить вам цей візок тепер. Кидайте луб'яні вози та мотузяні шлеї! Я на вашому місці купив би такий екіпаж, що всі сусіди аж луснули б од зависності.
– А де ж нам шукати тих майстрів, тих екіпажів? Будемо їздити й на таких, коли кращих нема,– обізвався отець Харитін з воза.
– Купіть в мене! В мене є екіпаж на ресорах, зовсім панський. Їй-богу, купіть! Я дешево продам. Перепряжете свої коні, сядете, розіпретесь, неначе справжній панюга, та вкотите в свій двір, мов якийсь князь,– і матушка вас не впізнає. Заїжджайте та подивіться, й по чарці вип'ємо!
«А заїду й справді та подивлюсь! Та й чарку горілки непогано випити»,– подумав отець Харитін і звелів погоничеві завертати слідком за Бонковським в його двір.
Випили вони по чарці таки добре, аж голова в о. Харитона заморочилась, побалакали й пішли в возовню оглядати екіпаж. Екіпаж стояв серед возовні, неначе гора; він був схожий на ті карети, в яких їздили давні єгипетські фараони або московські цариці: крила круто загинались униз і спускались трохи не до самої землі; підніжки були одкидні, йшли, неначе сходи, на кільки ступенів і висіли аж до землі, неначе крила в слабої курки; вигнуті ззаду ресори стриміли, неначе журавлині шиї: щоб глянути на козли, треба було задерти голову вгору.
– Ото б було добре в'їхати в двір цією каретою та налякати свою матушку, подумала б, що архієрей приїхав,– сказав отець "Харитін.
– А що, карета! Це не ваш драбинчак,– хвалив Бонковський,– а сядьте лишень в екіпаж. Які подушки, які пружини!
Отець Харитін поліз в фаетон, неначе на горище по драбині, сів і пірнув в подушках. З'їдене міллю сукно спахнуло курявою, як димом.
– Цур йому, як м'яко! Неначе на перині, та ще щось і гойдає тебе спідсподу, неначе гойдалка! – промовив отець Харитін, неначе десь з горища.– А скільки ви візьмете за цю гойдалку чи машину?
Бонковському усе одно довелось би тією машиною витопити піч,– він сказав:
– Недорого візьму: двісті злотих, цебто тридцять карбованців. А коли хочете, я вам прикину за три карбованці ще й упряж. Перепряжете коні, покинете свого драбинчака в мене та налякаєте Онисію Степанівну.
Отцю Харитонові страх як сподобалася й та думка, н європейська цивілізація в виді тієї машини. Він зліз з тих підрів, поторгувавсь і вдарив Бонковського по долоні, скінчивши торг на двадцятії п'яти карбованцях. Поки пили по чарці та закусювали, Бонковський звелів обчистити допотопну упряж і перепрягти батющині коні з воза в екіпаж. Отець Харитін вийшов на ганок. Перед гайком стояв неначе курінь