Чотири шаблі - Юрій Іванович Яновський

Глядачеві мусить зробитися лячно — так довго мисливець наводить зброю. Нарешті — постріл. Ідуть впевнено наперед. Повертають, ідуть. На траві серед кущів сидить сурмач, біля нього дівчина. Мисливці підходять. Сурмач підводить голову і каже: «Ви йому геть-чисто голівку одбили!» Показує на долоні невеличкого птаха. «Хай він не їсть наших бджіл. Це — бджолоїд!» — відповідає стрілець.

Стовбур білого бука. Вирізано шматок кори і защемлено жука-рогача. Він ворушиться. Сурмач стоїть в групі мисливців за двадцять кроків і цілиться в бука. «Попади рогачеві між роги!» — сміється старший. Сурмач вистрілив.

Дівчина побігла до дерева і підбігла до жука перша. Роги були з одного боку, а куля потрафила зовсім з іншого. Дівчина рішуче взяла жука і повернула його так, що слід від кулі прийшовся якраз між рогами. «Попав, попав!» — закричала потім дівчина. Бородачі з повагою подивилися на сурмача. Останній скромно опустив очі. «В золоті погони я стріляв краще», — сказав хлопець. Бородачі подивилися на нього, але нічого не зрозуміли. «Це тепер так називається мішень?» — запитав один. «Така тепер у нас мішень!» — одповів сурмач.

Коли поблукати островом серед зелених велетнів — буків, дубів, сосен — і вийти на галявину, на шпиль одного підвищення, невеличкої гори, — перед очима вималюється фортеця. Навкруги неї зелена трава, і з одного боку, з-під кам'яної стіни, дзюрчить ручай. До воріт на гору веде стежка. Фортеця вся — як невелике селянське подвір'я. Кам'яна стіна, і всередині — до стіни притулилися будівлі. Є ґанок біля білою глиною вимащеного будиночка старшого мисливця. Кухня. Сарайчик із топливом. Будка, в котрій живе ведмежа. Невеличка башта для вартового — з бійницями. Касарня, в котрій живе п'ятеро солдатів. (Усього на острові солдатів одинадцятеро: сім у фортеці і чотири в лісі по халупках.) Над баштою трикольоровий прапор. По подвір'ї ходить півень. Спечний день, порожнє подвір'я, дерево, що росте під стіною, не дає тіні.

Кухня. Бородатий куховар, прив'язавши до шиї бороду, порається біля плити. Він щось куштує ложкою і посміхається ввесь час до своїх думок. Погордливо розправляє вуса і надимає груди. Рідина з ложки падає на гарячу плиту, здіймається пара і заволікає обличчя куховара. Серед неясного тла постає молодий безбородий солдат — куховар сам своєю персоною. Біля нього дівчина. Він погладжує чорненькі початки вусів на верхній своїй губі і підморгує лукаво оком. Робить елегантний рух рукою і раптово підскакує на місці. Це вже — бородатий його образ, старий куховар, що опікся рідиною, котра вилилася з ложки внаслідок елегантності. Та це швидко минає. «Він каже, що я наймолодший з них усіх!» — усміхається куховар і замислюється. «Дійсно — це похоже на правду», — думає він далі. «Такий симпатичний парняга», — промовляє куховар до того ж варева, котре він мішає ложкою.

Кімната старшого на острові. Меблі з дощок, чисто прибрані. Посередині стіл, біля столу солдат з ножицями коло шматка матерії. Це — кравець, що шиє сукню дівчині. Він міряє шпагатинкою довжину, зав'язує вузол, приміряє ще й, врешті, звільняє дівчину. Та тікає з хати, залишивши кравця та свого батька. Старший стоїть і дивиться на роботу. На стіні з-за його спини великий портрет царя, нижче — царська родина. «Поший, Оверку, на зріст», — каже старший. Кравець не заперечує. «Вона росте, як коза, — каже Оверко, — як тая коза, що ми її бережемо для царської рушниці». Старший посміхається. Старший бере книжку, що лежала на столику в кутку перед іконами, і звично розгортає її. Це, очевидно, єдина втіха старшого — розглядати написане в книзі і згадувати тих, котрі писали до неї. Це, певно, щоденний ритуал, яким уцікавлює своє життя старший. На сторінці написано: «Дякую за службу. Микола». На іншій сторінці: «Його величність забив сьогодні козу. Зволив сказати, щоб цей острів назвати царським і закопати в землю дві бочки токайського, сто пляшок венгерського, барило меду. Решту вин берегти, як зіницю ока. Міністр двору (підпис)». Ще далі: «Його величність з шатра не виходив цілий день. Дав англійської солі. Лейб-лікар (підпис)». Остання сторінка: «Сподобалось. Приїду ще. Микола». Старший складає книжку і кладе її на місце. Каже до кравця: «Коли їх виглядати?» — «Мабуть, не швидко, — од-повідає кравець, — коли вже й золоті погони тепер не в моді». Старший сердиться: «Ти не дуже слухай того хлопця». Кравець пробує захищати сурмача. «Він такий милий — каже, що я один наймолодший з усіх!» Старший одягає окуляри і насмішкувато дивиться на кравця.

Дівчинка заглядає крізь віконечко до касарні, де сидять четверо бородачів і п'ятий — сурмач. Вони грають у карти, сидячи на підлозі. Весела вдача сурмача дає йому натхнення: він грає, як митець. Його рухи страшенно поважні, він тримає карти, як який міністр не тримає міжнародної угоди. Серед усіх бородатих — він мимоволі хоче й собі гладити бороду, але, не довівши до краю цього автоматичного наслідування чужих рухів, опускає ліву руку. Гра якась чудна, старовинна, сурмач силкується її розуміти і зосереджено грає. Раптом він бере одну карту в себе і показує її сусідові. «Це виновий валет чи бубнова краля?» — питає сурмач. І дійсно, карти неймовірно засмальцьовані. «Це дама — бачиш, он крапка є на лобі!» — відповідає сусіда. Грають далі. Дівчинка слідкує з вікна. «Хлопці!» — раптом кричить сурмач і кидає карти з рук. Всі здригнулися. «Хлопці — молодці! Є нова гра з фронту», — каже сурмач. Дівчина затуляє вуха долонями. Сурмач хватає з голови картузика і кидає його на підлогу посеред грачів. «Оце буде банк, — кричить він. — У цю гру сам цар грає і не завше очко набирає!» Сусіда зацікавився картузом і знаком на ньому — зіркою. Питає, а картузик іде по руках, і кожний роздивляється зірку. «Це носять усі солдати тепер, котрі знають, куди їм стріляти, і котрі ніколи не мажуть», — урочисто відповідає сурмач. Його сусіда показує