Чотири шаблі - Юрій Іванович Яновський
Сурмач випливає на поверхню. Він перевертається на спину і знімає з шиї петлю. Починає плисти. Упірнає і знову пливе на поверхні.
ОстрівОстрів заріс дрімучим лісом. Над морем острів підіймається високо: він лежить на морі, як зелена шапка. Колосальні дерева, як свічки в два обхвати, — буки, соснові ділянки, самшитовий ліс з мохом, що звисає з вітів, як бавовна. Все тихо, скрізь тиша, спека, як у парнику. Звірі сплять серед кущів у холодку. Галявина з кількома дуплянками, щось борсається в траві біля бджіл. Мале ведмежа простягає лапу до вічка, ведмежа манить запах меду. У ведмежати на шиї стрічка. Ведмежа раптом тікає від бджіл і кричить на всю галявину. А може — то тільки здається, що воно кричить, бо навкруги ясний, сонячний, спечний день.
На берег набігає море. Сонце виблискує в хвилях. Морська вода ворушить колоду на піску. Гнила чорна колода. Трохи далі по березі — така ж чорна маса. Піднеслася в повітря рука — це людина. Цікавість робить великий стрибок у напрямку до нахідки — так, це людина, вона біла, як крейда, і плюється морською водою. Молодий хлопець, симпатичний і приємний для очей. На ньому звичайна одежа рибалки чи матроса на дубкові, котрий возить кавуни й зерно на наших морях. На голові — облип її мокрий, поганенький військовий картузик. На ремінчику через плече — невелика мідяна сурма. Очевидно, людина має професію — сурмити. Вона ворушиться на березі, як хробак, бо її з'їдає біль від морської води в шлункові. Затихає і знов корчиться, викликаючи в глядача бажання допомогти їй. Та нікого поблизу немає. Ніхто не допоможе сурмачу. Він раптом підносить руку до голови, ніби не пам'ятаючи, що він робить, можна чекати, що він почне виривати волосся з голови, — ні, він спокійно здіймає картузика з голови і викручує з нього воду. Потім помалу пальцями виправляє зірку на кашкеті, що була зігнулася під час попередньої операції. Надягає картуза на голову і знову безсило падає на спину. Коли заглянути йому в вічі — вони спокійні, розплющені, трохи насмішкуваті, але стомлені. Знову сідає сурмач і, машинально повівши рукою по грудях, намацав ремінець, потяг його, дійшов до сурми і цілком звичним професійним рухом направив її до рота. Для початку заграв він, звернувшися до моря, якусь одну ноту, що, як камінчик, поплигала по воді. Потім заграв веселого танку — як подяку за своє врятування. Навіть сам підвівся на ноги і спробував потанцювати, та зараз же майже впав на пісок, не віднімаючи сурми од губів.
Острів із моря здається дуже великим. Коли трохи наблизитись — він ще більшає й вищає. Сурмач на березі сидить, грає. Перед ним уже стоять, завмерши, четверо бородатих людей. Вони стоять в одну лінію і не рухаються, тримаючи біля ніг берданки. Одяг на них напіввійськовий, є погони і нашивки на рукавах, котрі показують, що служаки ці вже поверхстрочні. Бороди широкі й різноманітні: лопатою, цапом, бакенбардами, але бороди всі солідні й укохані. На головах спеціальні солдатсько-мисливські картузи з кокардами. Погляди суворі й зосереджені. Сурмач не перестає сурмити, бо тоді може статись якась неприємність або ще щось гірше. Сурмач дивиться на тіні людей, тіні простягайся перед ним і не ворушаться. Вираз обличчя у всіх поступово іншає. Була жорстокість мисливців, потім цікавість, зацікавленість грою і чудним, незрозумілим хлопцем, котрого викинуло море. Сурмач грає і не віднімає сурми від уст.
Наче вихор або протяг, забігає до цієї непорушності дівча — воно вийшло вже з дитячого віку, але не стало ще жінкою. Вона вибігла з-за кущів і підбігла до сурмача. Зупинилася. За нею — з-за кущів також — пришкунделяло ведмежа, котрому на острові не пощастило спробувати меду. «Та в нього зовсім немає бороди!» — каже в захопленні дівча. Вона поправляє на собі старомодну-старомодну, довгу-довгу сукню. Поправляє косу і продовжує: «Ти наче з шибениці увірвався!» На шиї у сурмача дійсно видко темну смугу, наче здерто шкіру. З появою дівчини бородачі підійшли ближче. Дівчина — їхній бог і генерал. Те, що дівчина просто подивилася на незнайомого, — наблизило і їх до сурмача. «Тебе повісив цар?» — запитує дівчина. Один із солдатів — старший — спробував перебити її. «А ти хіба, тату, не казав мені, що цар вішає людей?» — звертається до нього дівчина. Ведмежа сідає біля дівчини і прикладає лапу до вуха — ніби слухає. Сурмач підводиться на ноги. «Я упав за борт парусника і ледве не втопився», — каже сурмач і весело оглядає бородачів. «Цар тепер людей не вішає, бо поламалися всі шибениці!» — продовжує сурмач і нахиляється почухати за вухом ведмежа, котре слідом за своєю хазяйкою відчуло довіру до безбородого юнака. «Тепер, певно, людей стріляють?» — цікавиться батько дівчини. «Ще й як стріляють!» — сміється сурмач. «Чи кінчилася вже війна? — питає другий. — Ми вже більше року не маємо звісток». — «Ми не покладемо зброї, доки не винищимо всіх наших ворогів», — урочисто каже сурмач. Ведмежа торкнуло лапою ногу сурмача і, притягши таким чином його увагу, віддало сурмачу честь другою лапою.
Всі засміялися, бородачі погладили свої бороди і мовчки загордилися ведмежам. Дівчина непомітно оглянула сурмача, що нахилився знову до звіра. «Я не офіцер. Але й офіцерам віддаємо ми тепер іншу честь!» — пояснив сурмач ведмежаті.
Сонце коливається в воді моря. Хвилі лізуть на берег і одкочуються назад. Ще хвилі — докочуються до слідів на піску. Але людей вже немає. На стежці біля чудернацького пенька проходить сурмач з дівчиною. Ведмежа — на руках у сурмача. Дівчина трохи попереду. Хлопець — стрункий, сухорлявий, мокрий, босий. «І по містах є красиві жінки?» — питає дівчинка. «Багато жінок і хлопців», — чує вона відповідь. Обоє проходять повз пеньок і зникають