Месопотамія - Сергій Вікторович Жадан

Потяг зупинився, ми зійшли на платформу. Було тихо, широкі навскісні промені золотили повітря, заважаючи бачити речі такими, якими вони були. Третя по обіді. Жодної живої душі. Найкращий час для урочистих відвідин померлих. Взяли в привокзальному торбу вина, рушили вздовж колій, піщаною стежкою. Вона йшла попереду, хоча дороги не знала. Хода її змінилась: дивилася вона переважно під ноги, мовби боялася збитись зі шляху. Тривало все це доволі довго. Кілька разів вона зупинялась, аби перепочити. Ще раз їй до кросівка потрапив камінь, вона оперлась на моє плече, стрибала на одній нозі, сміялась, витрушуючи його. Дістались селища, я спитався дороги, пішли шукати потрібну адресу. Вулиця виходила безпосередньо на річковий берег, трішки нижче від того місця, де дві ріки зливалися в одну й течія ставала подібною до мармуру: світлі прожилки перепліталися з темними, тьмяний струмінь — із прозорим. Тут вона остаточно загубилась, дістала телефон, передзвонила комусь, перепитала, ну ось, — сказала, показуючи на будинок, навпроти якого ми й стояли, — це він і є. Будинок стояв за старими деревами, з вулиці його й не помітиш. Був паркан, було багато квітів, стояла тиша. Відчинили хвіртку, пройшли подвір'ям. Схоже, старий користувався газонокосаркою. Подвір'я нагадувало футбольне поле, на якому, щоправда, було заборонено грати. Сам будинок був невеликий, ніби зібраний із різних деталей: цілком пристойні віконні рами й притягнуті звідкись двері, червона цегла в кладці стіни із вкрапленням білої, дерев'яні балки, залізні скоби — так, ніби хтось розвалив кілька будівель і зібрав із них одну. Можливо, не найкращу. Вона підійшла до дверей, потягла їх на себе. Двері не відчинялись. Вона постукала. Я зазирнув у вікно. Усередині під стіною стояло ліжко, коло вікна — порожній стіл, застелений обгортковим папером. З дерева впало яблуко — важко й розмірено. Ми озирнулись. Він стояв і мовчки дивився на нас. На обличчі додалось зморшок, бороду, схоже, підстригав сам. Темно-зелена сорочка із закоченими до ліктя рукавами, бойові, витерті на колінах джинси, розтріскані від невтомного ходіння кросівки. Запалені очі, покусані губи. Чорні руки, довгі пальці, вижовклі нігті. Шкіра кольору сухої глини. Шістдесят років за спиною. Смерть і зникнення попереду. Четверта дня. Сонця для нас на сьогодні майже не залишалося.

Двадцять років тому він не носив цієї бороди. І зморшок у нього було куди менше. Хоча руки були такі ж — темні від праці, з фарбою під нігтями, з порізаними долонями, з набряклими від напруження венами. Так, наче він малював пальцями. Та й у всьому іншому він мало змінився — завжди джинси, навіть на відкриттях та офіційних зустрічах, завжди кросівки, завжди стояв у тебе за спиною, ніби кажучи: можеш оступитися, я підстрахую. Двадцять років тому він був молодим і агресивним, нікого не боявся, нікого ні про що не просив. Він і тепер, схоже, нікого не боявся. Але і його тепер теж ніхто не боявся. А тоді, двадцять років тому, він примушував із собою рахуватись, не можна було просто так його оминути. Від вісімдесятих він викладав у дитячій студії, у підвалі, у центрі. Учив дітей малювати. У дев'яностих почались фінансові проблеми, проте діти так само хотіли малювати, тож він і далі їх навчав. Наприкінці дев'яностих студію таки прикрили. З того часу, вже більше десяти років, він був безробітним і почувався, здається, прекрасно. З ним були знайомі всі. У нього була купа друзів. З ним товаришували навіть міліціонери. У нього було багато коханок. Я особисто знав кількох із них. Вони приносили йому до майстерні їжу та свіжий одяг, вони чистили його кросівки, вони плакались одна одній, коли він, не попередивши нікого, зникав із міста. У нього був син від першого шлюбу, займався бізнесом, нормально виглядав, тата любив. Виставок він не проводив, але вдома в усіх були його роботи. Останніми роками будував собі цей будинок. Викупив у когось сад і поміж дерев почав мурувати гніздо. Син допомагав, пропонував збудувати нормальний дім, готовий був за все заплатити, але він відмовлявся, говорив, що зробить усе сам. Хтось йому все-таки допомагав, іноді син приїздив на вихідні й тягав цеглу, відімкнувши мобільний, аби не турбували. Він не поспішав, схоже, йому подобалось саме будування, сам процес. Минулого року син таки привіз бригаду робітників, і ті за місяць усе завершили. Навесні він переїхав сюди жити. Вірніше, помирати.

— Луко! — крикнула вона й кинулась до нього.

Він засміявся у відповідь, вона повисла в нього на шиї, я підійшов слідом. Він опустив її на землю, обійняв мене.

— Ви перші, — сказав, далі сміючись. — Сподіваюсь, не останні.

Ми справді були не останніми. Вулицею підкотив на своєму джипі син. Із цілим багажником харчів. Привіз Луці маленький, якийсь дитячий магнітофон, досипав до нього купу батарейок, аби старий слухав улюблену музику там, куди його закинуть обставини. Скажімо, у лікарні. Привіз із собою також давніх приятелів Луки — підсліпуватого Зураба, з яким Лука якийсь час жив в одній комуналці на Революції, і високого худого дядь Сашу, що робив Луці свого часу, у далеких вісімдесятих, замовлення на оформлювальні роботи в закладах громадського харчування. Зураб, здається, не зовсім розумів, куди його привезли, але з Лукою вітався чемно, довго й міцно тиснув йому руку, плескав по плечу, навіть випустив зі свого напівсліпого ока сувору сльозу. Натомість дядь Саша, висохлий, по-армійськи вистрижений, зі своєю незмінною посивілою смужечкою вусів, у своєму традиційному чорному піджаку сажотруса, все чудово розумів, приховував як міг своє розчулення й співчуття, обіймав Луку, обіймав Зураба, голосно говорив, не замовкав ні на хвилину, аж син Луки не витримав, добре, сказав, ви спілкуйтесь, я буду на стіл накривати. І почав тягати пакунки з їжею під яблуні, де вже стояв, застелений тим-таки сірим обгортковим папером, великий порожній стіл.

— Я допоможу, — сказала вона й узялась за роботу.

— Хай готують, — погодився Лука, — не треба їм заважати. Покажу вам яблуні.

Зураб із дядь Сашею пішли вперед, я рушив за ними, Лука ледь чутно притримав мене за лікоть.

— Що у вас? — запитав тихо, кивнувши головою в бік столу, де вона саме розставляла посуд.

— Не знаю поки що, — відповів я.

— Вона вагітна?

— А ти звідки знаєш? — здивувався я.

— Помітно, — пояснив Лука. — Вагітні жінки спокійні й зосереджені на