Месопотамія - Сергій Вікторович Жадан
Ранок приніс полегшення та надію. Температура спала, тілом клекотала застояна за ніч кров, голуби сиділи на валізі й видзьобували очі жінкам на наклейках. Проте в парку навпроти робила якісь свої неймовірні вправи юна темношкіра дівчина. І ноги її при цьому заплітались у такі небачені вузли, що Бобу враз пропав увесь ранковий настрій і повернулась учорашня туга й невпевненість. Ідучи до однокласника, він старанно оминав сонячних офіціанток, що виносили стільці й застилали столи білосніжними скатертинами, оминав літніх поштарок, що дивились на перехожих уважно й трепетно, як на потенційних власників поштових скриньок. Оминав зовсім стареньких монашок, що зблискували керамічними щелепами, оминав тілистих жінок-поліцейських, у чиї руки хотілося віддатись і чиїми кайданками хотілось навіки бути скованим. Однокласника далі не було вдома. Розпитування в сусідів не дало нічого доброго, радше навпаки — із сусідньої квартири вискочила японка, вистрибнула, недбало прикриваючись ковдрою, та що там прикриваючись — розмахуючи нею, ніби прапором. Око Боба мимоволі, проте чіпко ковзнуло й темними голеними литками, й золотими від світла стегнами, й усім, що було в неї ще, і хай було в неї всього не так багато, з огляду, скажімо, на вік, проте й цього виявилось достатньо, аби він увійшов у стан тяжкої меланхолії, подякував незрозуміло за що, попрощався невідомо навіщо й побрів до найближчого парку, де просидів до вечора. Увечері надибав церковну їдальню, повечеряв, розповів жінкам, що розливали суп, про свої поневіряння. Жінки слухали уважно, проте супу більше не пропонували. Проститутки, — злився про себе Боб, — справжні проститутки. Хіба цього вчить їх їхня віра? Хіба до цього закликають їх їхні пастирі? Чому б не лишити мене в цій чортовій їдальні до ранку? Проститутки, — лише й повторював він, — ага, проститутки. Єдині, хто зрозуміє мене в цьому місті, — це саме вони. Єдині, на кого можна покластися. Єдині, хто мені справді допоможе. У мене лишилась ця чортова сотня, не везти ж мені її додому? — намагався логічно міркувати він. Сувеніри? У нас їхні сувеніри коштують дешевше. Гостел? Для слабаків. Я просто маю тут знайти собі жінку. Я маю все виправити, маю все відновити, маю пустити свіжу воду старими річищами. Я просто мушу виловити яку-небудь суринамку. Або ефіопку. Ефіопка вдихне мені в горло радість і спокій. Саме так і станеться. Або, — розмірковував він далі, лежачи на тій-таки лавці й підклавши під голову валізу, — японка. Японки вміють язиком воскрешати померлих. Вони піднімуть мене, як Лазаря, відчистять мене від глини й темних водоростей, зрушать із місця мої внутрішні органи, що застигли тепер, ніби замерзлі паровози. Або, — вже зовсім уві сні продовжував він, — бразилійка. Королева карнавалу. Зі стопами гарячими, як перегоріле вугілля. З долонями вологими, мов прибережне каміння зранку. Гнучка й витривала, вона доведе мене до брам аеропорту, посадить на необхідний рейс і стане потому писати жартівливі короткі листи ні про що. Вночі пішов дощ. Прокинувся Боб із температурою й закладеним носом. До літака залишалась доба.
Але навіть закладеним носом він усе одно відчував запахи й дими цього міста, його серпневу шкіру — випалену сонцем, вибілену океаном. Дивився на вуличних птахів — навдивовижу спокійних, як на такі галасливі умови, дивився на йогів та монахів, спостерігав за драконами на дахах і гієнами при сміттєвих баках, прикривався рукою від кривавого ранкового проміння, кутався в обвислий від дощу піджак, а проте не ставало йому ні затишніше, ні тепліше. І коли вже виникла думка їхати на летовище й чекати там добу до завантаження, покликав його гурт життєрадісних пияків, які завважили його ще раніше, проте з притаманною справжнім пиякам делікатністю не наважувалися відірвати від самокопания та печальних світанкових рефлексій. Аж ось, коли побачили, що справи зовсім погані і що вигризають чоловіка сього зсередини біси ранкової невтіхи, тоді гукнули вони його, і покликали, запрошуючи до загальної учти, і пригостили дивним напоєм. Як називається напій, не знали й самі аборигени, сказали лише, що отрутою цією торгують поляки у своєму магазині, назву ж її не можуть вимовити навіть вони — польські продавці. У польській мові стільки шиплячих, — захоплено кричали вони Бобу, все підливаючи й підливаючи, — що ми навіть боїмося собі уявити їхню службу Божу! Бог, мабуть, прокидається щоразу від псалмів із такою кількістю шиплячих! — казали вони Бобу, і той їм навіть щось на це відповідав, проте його ніхто не слухав, усі лише говорили й говорили, і гієни перебігали в затінок, а жовті змії звивали собі гнізда в металевих смітниках. Сонце палало над дзвіницями й рекламними щитами, відбивалося у високих вікнах, де стояло тепле повітря, де кімнати наповнювалися життям і на пожежних драбинах гуляли серпневі протяги. Жінки, ідучи вулицею, всміхалися до нього, привітно махали йому хустками й капелюшками, вигукували щось радісне й ніжне, щось, настільки щільно зліплене з шиплячих та йотованих, що Боб не наважувався торкнутись цих золотих щільників їхньої мови, наповнених радістю й насолодою. Саме з потребою радості й насолоди він і прокинувся, саме їх він потребував якнайбільше, саме за ними він, підвівшись і знайшовши поруч неторкану ніким стару татову валізу, рушив крізь пізні вечорові сутінки вперед — у пошуках громадського транспорту, у пошуках братерської любові.
Знайшов він їх у Бронксі, куди дістався, перетнувши ріку. Стояли вони під будівлями банків та зачинених магазинів з одягом. Можна було навіть подумати, що саме в цих магазинах вони й одягаються. Боб завмер, насторожено повів носом, як бувалий вуличний пес, подумав розвернутися й рушити назад, однак розумів: якщо не тепер, то вже ніколи, буду потім картати себе за слабкодухість, буду шукати виправдання своїм страхам і комплексам. Давай, Колумбе, воруши ластами, — підштовхнув він себе назустріч усім пуерториканкам та суринамкам Бронкса. Перехопила його, втім, якась невисока на зріст, фарбована в чорне, гостроноса й худюща риба-тріска
