Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл

А уніформ цих було тут так багато, і так багато помічала Скарлет знайомих постатей серед офіцерів, що їх вона бачила на шпитальних ліжках, на вулиці, на плацу! І такі чудові були ці уніформи, з лискучими гудзиками, на обшлагах і комірах сліпучі подвійні золоті галуни, червоні, жовті й сині - відповідно до роду військ - лампаси на штанях чудово вирізнялися на тлі сірого сукна мундирів. Маяли кінці ясно-червоних і золотих пасків, піхви шабель виблискували й подзвякували об начищені черевики, ясним брязкотом озивалися остроги.

“Такі ж красені!” - з гордістю в душі думала Скарлет, дивлячись, як чоловіки вітають одні одних, зоддалік обмінюючись помахами рук, або ж схиляються шанобливо над долонями старших пань. Вони здавалися такими юними, попри всі свої закручені рудуваті вуса або чорні й каштанові бороди, і такими вродливими й відчайдушними, надто ті, які мали руки в лубках та білі пов’язки на головах, що так контрастували з їхніми засмаглими обличчями. Дехто навіть ступав на милицях, і треба було бачити, як гордо сяяли очі дівчат, що саможертовно поривалися приладнатись до нерівної ходи своїх кавалерів! Але усі уніформи затьмарював яскравим сплеском кольорів один зуав з Луїзіани, схожий чи то на мавпочку, чи ‘ґо на тропічну рослину: перед його широкими в біло-синю смужку штаньми, кремовими гетрами й щільною червоною курткою блякли всі жіночі шати. Чорний шовковий перев’яз підтримував одну його руку в лубку, а сам він - Рене Пікар на ім’я,- невисокий, смаглявий, усміхнений, був присяжним залицяльником Мейбел Меррівезер. Взагалі чи не весь шпиталь вибрався сюди на вечірку, принаймні всі, хто міг ходити, кого звільнили з армії через хворобу, а також відпускники з фронту, вся залізнична, поштова й шпитальна обслуга і вся інтендантська служба від Атланти до Мейкона. Оце розпорядницям буде втіха! На шпиталь сьогодні перепадуть добрячі гроші.

З вулиці долинули барабанний дріб, тупотнява, захоплені вигуки кучерів. Почулася сурма, і чийсь басовитий голос дав команду “Вільно!”. Ще за хвилину, гурт внутрішніх гвардійців та міліції у барвистих одностроях піднявся вузькими сходами і вступив до зали - вони вклонялися, віддавали честь, тисли руки. Були тут юнаки з загонів внутрішньої гвардії, яким війна здавалася захопливою грою і які тішили себе надією за рік, якщо війна не скінчиться, взяти участь у бойових діях у Вірджинії, і літні сивобороді чоловіки, раді б мати молодецькіший вигляд,- вони так хизувалися власною формою, наче її овіювала слава їхніх синів, що воювали на фронті. До складу міліції входили чоловіки головним чином середнього віку і зрідка старшого, але траплялися й молодики у розквіті літ - ці останні почували себе трохи скуто перед зеленими юнаками та людьми літніми, бо на них дехто вже й косився, чому вони не на фронті під проводом генерала Лі 9.

Але як же багато люду вмістилося в залі! Ще кілька хвилин тому вона здавалась такою просторою, а зараз уже в ній повно вщерть, і тепле вечорове повітря просякло запахами парфумів, одеколону, помади для волосся, ароматних свічок, квітів і слабким духом пилюки від шурхання безлічі ніг по вичовганій підлозі. Гамір і гул голосів поглинали навіть музику, тож старий Леві, наче проймаючись загальним радісним збудженням, урвав на півтакті “Лорену”, гостро черкнув смичком, і оркестр на всю силу гримнув “Гарний стяг наш голубий”.

Сотня голосів підхопила мелодію і злилася в одностайний захоплений хор. Сурмач-гвардієць, вискочивши на поміст, засурмив у лад з хором, і високі стріблясті звуки сурми велично попливли над людським співом, аж від захвату холодний трепет пойняв оголені плечі жінок і мурашки пробігли за спиною:

Ура, ура! Хай Південь наш живе!

Хай має стяг наш голубий І зірка промінна!

Почалася друга строфа, і Скарлет, співаючи разом з усіма, розчула позад себе високе ніжне сопрано Мелані, таке саме чисте, щире й пронизливе, як і звук сурми. Обернувшись, вона побачила, як Меллі стоїть, притиснувши руки до грудей,- очі заплющені, а на віях блищать сльозинки. Коли музика скінчилась, вона ніяково всміхнулася до Скарлет і вибачливо притулила хустинку до очей.

- Я така щаслива,- прошепотіла вона,- така горда нашими солдатами, що просто не можу стримати сліз.

Глибокий, майже фанатичний вогонь у неї в очах освітив її простацьке личко, аж на мить воно погарнішало.

І такий самий вираз був на обличчях усіх інших жінок, коли скінчили співати, і сльози гордощів текли по щоках - як рожевих, так і зморшкуватих - і всміхались уста, і пашіли жаром очі, звернені до військових, які були їм чоловіками, синами, коханими. Всі жінки нараз зробилися гарні тією осяйною вродою, що дивовижно змінює навіть найнепривабнішу з жінок, коли вона відчуває чоловічий захисток і любов, за які віддячує в стократ більшою любов’ю.

Вони любили своїх коханих і кревних, вірили й покладались на них до останнього подиху. Хіба може щось загрожувати цьому жіноцтву, коли між ним та янкі стоять незламним муром воїни в сірих уніформах? Таж відколи світ світом, ніде не бачено мужів таких хоробрих і самовідданих, таких галантних і чулих! І хіба може їхня справедлива боротьба завершитись чимось іншим, як не цілковитою перемогою? А Справі своїй вони були віддані не менш, ніж своїм чоловікам, синам та коханим, цій Справі служать їхні руки, задля цієї Справи б’ються їхні серця, до неї звернені їхні слова, думки й мрії, на вівтар її, якби постала така потреба, вони віддали б і своїх чоловіків, синів та коханих, і втрату свою понесли б так гордо, як воїни несуть бойовий прапор.

Посвята й гордощі в ці дні по вінця сповнювали серця всіх них, бо ж Конфедерація сягнула вершин слави і перемога ось-ось мала настати. Тріумф Непоборного Джексона в долині Міссісіпі, поразка янкі у семиденній битві під Річмондом виразно це засвідчили. Та й чи могло бути інакше, коли у них такі провідники, як Лі та Джексон?

Ще одна перемога, і янкі навколішках заблагають миру, а вояки-південці повернуться додому, де на них чекатимуть радісні поцілунки й веселощі. Ще одна перемога, і війні кінець!

Звичайно, в декотрих домах так і порожнітимуть чиїсь місця за столом, і чиїсь діти вже ніколи не побачать своїх батьків, і десь там на безлюдних берегах вірджинських річок та на тихих теннессійських узгір’ях залишаться безіменні могили, але хіба ж