Трохи пітьми - Любомир Андрійович Дереш
Десь о пів на другу ночі мені прийшло повідомлення з телефону Жанни: hiljwenepywymeni. Я перечитав його разів, може, з двадцять, так наче сподівався отримати з цих кільканадцяти літер ще хоч кецик інформації. Десять по другій я викликав таксівку і поїхав у Лорнин район. її вікна були темними. Піднявся, подзвонив у двері й почув, як після третього дзвінка хтось підходить до дверей.
«А Лорну можна?»
«Забирайся к чортовій матері. Сука, блядь, спати не дають», – відповіли мені грубим жіночим голосом. То була Лор-нина мати, якої я боявся не менше, ніж її доньку.
О пів на четверту ранку я знову був удома. Значев'я поставив музику і зварив собі кави. Яскраве, зовсім неінтимне світло лампи на кухні робило приміщення незатишним. Послідовно спливали асоціації з приймальним покоєм, із лікарняною палатою, з операційною і, врешті, з моргом. Я збагнув: до моїх голих вікон терміново потрібні штори. Як тільки залагоджу цю ідіотську ситуацію, поїдемо з Жанною на базар, купимо красиві штори.
Отже, о четвертій ранку я пив каву, дивився на голі шиби у вікнах… І тут згадав, як одної ночі до всирачки перелякався, коли у тінях та відблисках шиб мені привиділося обличчя Лорни, котра буцімто стояла на балконі.
Від цієї згадки мені стало моторошно – далі я вже допивав каву, стар'аючись більше не задивлятися на вікна… І чим більше я уникав поглядів у той бік, тим тривожніше робилося в душі. І тим чіткіше – мати рідна – тим чіткіше мені уявлялося, що ось погляну, а там і справді буде стояти Лорна з опущеними плечима і вдивлятиметься у мене своїми важкими очима. Як тоді.
Я вийшов з кухні, не помивши горня (бо злякався), й поспішно заліз під ковдру.
Наступного дня я пішов на роботу невиспаний. Весь день був схожим на задовгий вечір – час від часу припускався дрібний дощ, як буває у жовтні, і від його одноманітного шамотіння й примарного світла мене переслідувало відчуття, наче я так і не прокинувся зі сну. Напади безпричинної радості й гарячки змінювалися в мене на приступи нудоти й холодного поту. Я повертався до написання Жанні есемесок типу: «як справи, мала?», «чому не пишеш?», «коли приїдеш?». Отож по вікнах офісу з монотонним шумом сік дощ, приглушене освітлення мого робочого столу починало навіювати спокій, а коли моя рука торкалася п'ятки трави у кишені джинсів, дика бравада охоплювала мене, і тоді я уявляв собі те, що трапилося, як дуже смішну пригоду з елементами містики. Казус, можливо, середньовічну байку. Уявляв, що Лорна – це зла чорна королева, яка забрала мою лапуську до свого замку, зачаклувала її (наобіцявши цілий світ і ковзани), а я – не хто інший, як благородний месник-лицар, якому судилося ці чари розбити. Після недоспаної ночі щось монументальне ввижалося мені в нашій банальній, в принципі, ситуації, й свій безбашенний героїзм я виливав у затяжні повідомлення Лорні, все менше й менше фіксуючи у свідомості їх реальність. Простіше кажучи, я слабо розумів, що чиню і які це може мати наслідки. Мої есемески тої години були:
1. «Лорна, в тебе нічого не вийде»
2. «Лорна, сука йобана. Віддай мені Жанку»
3. «Лорна, як там мама? 8)»
4. «давай влаштуємо Швецію 8)»
5. «Тішся, бо скоро прийде кінець твому щастю». Особливо сподобалась мені остання – по-чоловічому проста, рішуча і категорична. Я пішов на офісну кухню, зготував собі чаю й вийшов з паруючим горням на невеликий пожежний балкончик, де зробив пару хапок дусту зі штахети. Я міг не турбуватися, що мене хтось помітить. Я знав, що, крім мене, періодичино покурювали ще два співробітники і наш зав. Не знаю, правда, чи робив він це на роботі. Але не в тому річ. Сьогодні був такий день, що здавалося, мене помістили у паралельний вимір: хоч і я всіх бачу, і сам наче на виду в усіх, однак ми – я і вони – не перетинаємося. Почував себе привидом.
Дощ барабанив по бляшанім піддашку. Іскристі краплі падали на арматурні поручні балкончика. Все набрало особливого забарвлення й контурів, хоч я ще не курив, а тільки взяв горбатого до рук.
Зробив затяжку, другу. Зрозумів, що торкнуло (причому неслабо… ой, в натурі неслабо), і сказав собі під ніс: «Пєрвий пашол». Мобіла завібрувала – прийшло якесь повідомлення. Воно було від адресата 777. Напевне, з інтернет-клубу.
«ЦЕ ТИ тішся, бо скоро все закінчиться ДЛЯ ТЕБЕ. Я ТОБІ ПОРОБИЛА. ЛОРНА»
Спочатку я не в'їхав у зміст послання. Потім, коли в'їхав, спробував закритися (не знаю, як іще це описати), зробитися недоступним для інформації за допомогою відчуття, ніби Лорна належить одному світу, світу людей, а я іншому – світу привидів. Але не втерпів. Перечитав повідомлення ще раз і з деякою навіть панікою виявив, що Лорна ТУТ, теж у цьому світі привидів. І її слова та дії навіть більше пристосовані для ЦЬОГО, ірраціонального часу сновидінь, в який мене закидує від недосипання, від накуру та ще в такий день, з притлумленим світлом, як оце нині. Я збагнув, що перебуваю на території суперника. А ще утямив, що затіяв прикру кашу.
Дома у поштовій скриньці лежав конверт без адреси відправника. Наплічна сумка, що я тримав за шлейку в одній руці, була важкою від продуктів. Я поклав листа до кишені й відкрив його вже в квартирі. В конверті виявився принт-скрін з Google Earth – супутникова фотографія, на якій якраз помістився центр міста – квартал, де я мешкаю, і той, де мій офіс. Водостійким маркером мій будинок було позначено чорною точкою і стрілкою з підписом: йостек. Все це діло гарно обрамлене пречудовою пентаграмкою. І кілька приголосних поруч: шбтздх!
Я знав, це був прийом із магії, яку «вивчала» Лорна. Свою команду такий «маг» мав записувати у зашифрованому вигляді, викидаючи голосні. Здогадатися, що там було закодовано, не складало труднощів: «шоб ти здох». І знак оклику. «Іди нахуй, відьма!» – сказав я вголос і показав кілька факів Невидимим істотам довкола мене. От же запара, нахріна я перший почав? Це ж який напряг тепер буде. Вона мені оголосила війну.
Можливо, я ще зможу виправити ситуацію і провести переговори. Якщо не дружба, то хоча б якийсь статус-кво.
Сідаю я на табуретку, стикаючись із думкою, що кухню маю на диво необжиту. Запалюю легку «Lucky strike» і набираю одним пальцем повідомлення.
1) «вибач, я сьогодні був
