Трохи пітьми - Любомир Андрійович Дереш

дивляться на мене. Я намагаюся роздивитися їхні обличчя. Мені здається, що вони чимось відрізняються від людських, тільки не ясно чим. Придивляюся до одного і бачу: лице його закрите чимсь схожим на шалик. Темно-зелений шалик закриває усе лице, аж під очі. І раптом кмітую – а це ж не людські в нього очі. Білки вкриті темно-зеленим ворсом, немов плюшеві. А посередині цих плюшевих очей світиться по малесенькій білій дірочці. І крізь оті крихітні дірочки я раптом бачу густий снігопад, що падає по той бік їхніх очей. Аж тут. помічаю – лапатий сніг справді падає довкола нашого табору. І все таке реальне, як зараз, і ті істоти – такі самі справжні, як ото ви переді мною. Мені робиться жахно. Я усвідомлюю, що на їхніх лицях немає ніяких шаликів, то самі вони вкриті зеленим ворсом, наче мохом. Я бачу, як вони водять своїми ворсистими, плюшевими очима – і мій жах стає таким нестерпним… Десь у глибині в мене забилася думка, що це тільки сон, я зо всіх сил хотів прокинутися. Але не знав, як це зробити! У відчаї я жбурнув у цю пару першим, що було під рукою – буковим поліном. І прокинувся у холодному поті, а серце калатало, мало не вискакувало.

– І що в цім кошмарі віщого, питається? – скептично озивається Йостек.

– Ці істоти… вони реа льні. Лорна, їх опис нагадує тобі твоє воно? Навіть не описово, а суто асоціативно, за відчуттям?

– Ну, як… те, що ти описав… воно чомусь лякає мене. Можливо, і нагадує…

От бачите! І це наснилося мені якраз тоді, коли, як нам розповіла Лорна, це її воно опинилося дуже близько до нашого світу. Практично, дихало нашим повітрям, висловлюючись поетично. Хіба ніхто з вас не помітив, що поруч нас, відколи приїхали ви з Лорною, присутнє щось неясне? Вам, Йостеку, так не здається? Посудіть самі. З'явилися ви з Лорною тоді, до великого вогню на відкриття – і тут якийсь бідолаха падає в багаття лицем. На ранок до нас приходять Дівчата, збирають гроші, бо хтось із хлопчаків упав із водоспаду, зламав стегно. Потім Лорна взагалі розтовкла голову якомусь піцикові, невідомо за що, і мені ледь щелепу не роз-гаратала. Надвечір довела до істерики Жанну. Я відчуваю, що є стихії, які кружляють довкола неї в причинній сфері, і я бачив проекції цих стихій у тім своєму сні, ось що я хочу вам сказати! Ці істоти якраз і є координаторами! – Алікове лице від напруги побагровіло.

– Блі-і-ін! Точно… – вигукує Лорна, і її очі палають так само, як в Аліка. – Я теж це зрозуміла!… Координатори і воно – це одна й та сама сила… Точно збігається… Безосо-бистісна! З чоловічим відблиском! Але тоді… тоді це повний кошмар! Тоді нам справді не вибратися звідси!

Алік дивиться на Лорну. Зараз між ними контакт.

– Значить, вони хочуть нашої смерті? – питає він.

– Виходить, так, – відповідає вона. – Значить, воно хоче нам влаштувати справжній фестиваль самогубців…

Алік ствердно киває. Лице його стає суворим.

– Я знаю цей тип нечисті, вона дуже підступна. У Даниїла Андреева в «Розі Світу» їх називають і/вами. У нашій брам-фатурі вони шукають слабких людей, аби ввійти в них і діяти через них. Ці істоти якраз і є справжніми координаторами нашого зібрання, а ми – якраз і є ті слабкі люди, котрі відгукнулися на їхній клич смерті. Все сходиться! І/ви якраз працюють у причинному полі, їм таке зібрання організувати – раз плюнути. Адже, погодьтеся, тут скрізь явно бачиться містика каузального. Навіть у тому, як ми всі отримали запрошення. І справжній центр нашого фестивалю – це Лорна. Через неї діяли всі ці сили…

– А хочете, я вам розкрию секрет, – озивається Йостек. – Хочете секретик один почути? Мале-е-енький такий секретик, хочете?

Всі зирять на Йостека. Він грає на паузі, а тоді випалює:

– Немає ніяких координаторів! Уявляєте? Немає!

– Що значить – немає? – каже Алік. – Звісно, є!

– А от так! Немає, розумієте? Це я їх вигадав, я. І фестиваль цей – його теж організував я, а не якісь ваші демони.

– Не може бути, – каже Алік. – Не вигадуйте. Йостек криво посміхається.

– О'кей, раз тут вже всі почали душу вивертати, я теж трохи у стриптиз пограюся з вами. Тут уже мої коліжанки

рохи розповідали, які в нас непрості стосунки по життю клалися, тому я вдаватися в деталі не буду. Розкажу з місця, остатнього, аби ви уявили собі, що ж насправді відбувало-я… Попрошу присутніх не ображатися, я просто перепові-аю факти і свої почуття, як то все було. Отже…

…Коли прийшла есемеска від Лорни про те, що вона за-ирає Жанну собі, я не повірив своїм очам. Але пам'ятаю, дразу ж відчув страх. І те, що я відчув страх від цієї ахінеї як це так – вона забирає собі Жанну?!, далебі, злякало мене є більше.

Я відверто не розумів, що коїться. Тільки-но я познайомив Жанну з Лорною, як уже над ранок вони приповзають п'яні, нічого не пояснюючи, до мене в хату. Потім так само без пояснень пропадають. Жанна поводить себе, як несповна розуму, а я нарешті отримую цю фатальну есемеску від Лорни.

Я ніколи не кваліфікував Лорну як об'єкт, що здатен викликати страх: до цього наші стосунки були винятково нейтральними. Ну, а до Лорниного інтенсиву з кетаміном вони взагалі були теплими і навіть зворушливими, якщо про Лорну можна говорити як про людину, здатну до «жіночності». Поведінкою вона більше нагадувала хлопця, і тільки зрідка я бачив у ній прояви якоїсь лютої, неприйнятної для мене агресивної сексуальності, яка в мене асоціювалася з жінками-члена-ми СС… чи просто із жінками з членами… З чимось таким, мати справу з чим збитково для психіки.

Кілька разів я мимоволі ставав свідком того, як Лорна психічно катрупила людей, що ступили їй поперек дороги не з тої ноги. Хоч це й було важке видовище, відверто кажучи, при цьому я захоплювався її силою. У глибині душі я радів, що доля добра до мене і я з нею по один бік барикад.

Есемеска ж та означала: вона знову збирається взяти те, що, на її думку, належить їй. Виступити проти – перейти їй дорогу. Опинитися по інший бік барикад.

Признатися, я так розхвилювався, що кілька годин не міг знайти собі місця. Телефон Жанни не відповідав. На