Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик
— Або принаймні збагатити орден Іоанна, — закінчив Неждан. Він підвів погляд на Тугара. — Або орден тамплієрів. Шановні, полишіть ваше суперництво десь далеко звідси. Тут Русь, якій потрібен захист. Можливо, камінці Гійома і будуть цим захистом.
— Чому ви постійно говорите лише про дорогоцінне каміння? Чому не про всю пектораль? — запитав Руерг.
— Бо там немає пекторалі, — пояснив Тугар. — З Гійомом поховали лише коштовне каміння.
— Скажіть, cip, звідки ви дізналися про скарб Гійома? — поцікавився Неждан.
— Навіщо це вам?
— Хоча б так: з цікавості. Ось Тугар стверджує, що йому про нього повідомив Великий магістр його ордену. І сталося це в Акрі. А вам?
Карл Руерг на хвильку задумався.
— Мені також сказали про це в Акрі, — відповів він. — І також Великий магістр.
— Відколи це у вас з’явився Великий магістр? — здивувався Тугар.
— Ще рік тому папа оголосив де Ревеля Великим магістром.
— Папа Климент півроку тому помер, — повідомив Неждан.
Від несподіванки Руерг перехрестився:
— Хто його замінив?
— Поки що ніхто, — відповів Тугар. — Sede vacante[27], як кажуть у Римі.
Руерг задумався. Папа Римський, який, власне, й наказав відшукати у цій далекій землі пектораль, відійшов у вічність. Шевальє опинився на роздоріжжі і просто не знав, що йому робити: папа Климент помер, у Римі (та якому Римі — ось вже пішов другий десяток років, коли Рим не бачив пап, та й папи забули, як він виглядає, цей Рим!) триває sede vacante, а подібний стан може тривати довго. З іншого боку, його сюди відправляв не Святійший отець, а Великий магістр. І ось його наказу він поки що не виконав.
А судячи із ситуації, у якій вони всі опинилося, цього може й зовсім не статися.
До подібних висновків дійшов і Тугар. Він уже пошкодував, що свого часу довірився братові, але все ж віддав Нежданові належне: без його сприяння не бачити йому Бакоти.
А Неждан розмірковував, як це ситуація дійсно дійшла до такої межі, коли лише один із них зможе виконати те, що запланував. І русич не впевнений у тому, що це буде саме він.
Карл Руерг вирішив, що мовчанка затяглася, тому спитав про таке, чого вони й не сподівалися:
— Мені дещо незрозуміло. Як я розумію, ви проти того, щоб пектораль забрав саме я. Але при тому ви (звернувся до Тугара) хочете забрати її для свого ордену, ви ж (до Неждана) взагалі проти цього. Невже ви, перешкодивши мені, опісля зійдетесь у сутичці за реліквію?
— Нехай це, cip, вас не хвилює! — заспокоїв його Неждан. — Ви маєте рацію: мій обов’язок — не допустити вас до могили. І будьте певні — я це зроблю за будь-яку ціну.
Переговори, якщо можна так назвати їхню зустріч, зайшли в глухий кут і могли закінчитися несподівано. Коли ж, здавалося, хтось не витримає, Тугар випростався на стременах і показав на північ.
До них наближалася група озброєних вершників. Тугар нарахував їх із десяток. Але вже з першого погляду на непроханих гостей стало зрозуміло, що до розбійників ті не належать: чепурний одяг і дисципліна, що кидалася в очі навіть здалека, примусила засумніватися у цьому.
Вершники зупинилися десь за сто кроків від них. Було видно, що вони не сподівалися тут когось зустріти і просто не знають, як вчинити далі. Зрештою, від групи відділилися троє і повільно, навіть повагом, наближалися до них.
— Це ті, на кого ми чекаємо? — запитав Карл Руерг, скочивши на всяк випадок у сідло.
— Сподіваюся, що ні, — відповів Неждан, повторивши дію госпітальєра. — Як на розбійників, вони занадто організовані.
— Та й, зрештою, щось я не помічав серед розбійників такої шляхетності, — вставив Тугар.
— Якої шляхетності? — поцікавився Неждан, перевіряючи, чи легко виходить з піхов меч.
— Вони помітили, що нас троє, і стільки ж наближається. Розбійники не дотримуються таких правил. Вони атакують усі разом, причому заважаючи один одному.
Невідомі ще не під’їхали близько, а Карл Руерг по одежі вже розпізнав у них тевтонців.
— Тевтонці, — тихо повідомив він.
Брати перезирнулися.
Їм обом згадалася їхня розмова на найвищій вежі Тустанської фортеці.
— Звідки тут тевтонці? — поцікавився Тугар.
— Зараз дізнаємося, — заспокоїв його Неждан і спокійно продовжував чекати, поки невідомі під’їдуть ближче.
Коли ті зупинилися за кілька кроків, уже і Тугар запримітив в одязі приїжджих деталі, характерні лише для лицарів Німецького ордену. Вже перші слова, сказані одним з вершників, напевне головним, розвіяли будь-який сумнів. Тембр голосу був різкий, неприємний, і хоч той говорив латиною, і Руерг, і Тугар, що свого часу неодноразово зустрічалися з тевтонцями, безпомилково розпізнали німця.
— Нам потрібно бачити намісника Бакоти! — прямо, без звичайного у таких