Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко

А що як раптом вона — то ніяка не виразка?.. Зовсім, зовсім не виразка!.. Цілком можливо навіть, що її досвід стане в нагоді, коли йому, Юрію Немиричу, нарешті випаде шанс втілити в реальність мрію усього свого життя — допомогти народженню земного царства справедливості.

Юрій попрямував до дверей опочивальні, але зупинився, бо раптом на його плече лягла важка долоня, й за спиною зловісно прогудів грубезний бас:

— Зачекайте, пане!

Він озирнувся й побачив позаду старого козарлюгу, кремезного, але приземкуватого. Та як він сміє, що за фамільярність?!

Проте на зморшкуватому обличчі було написано стільки непідробного смутку і жалю, що це мимоволі розчулило Немирича, й він завмер мовчки, очікуючи пояснень. Смішно й водночас якось безпорадно смикнувши сивими кошлатими бровами, козак попрохав:

— Ясновельможному пану гетьману дуже зле, тому будь ласка, не треба його турбувати понад міру…

— Подібні речі я й без твоїх зауважень розумію, — зітхнув Немирич, водночас невдоволеним порухом плеча струшуючи з нього важку долоню. — Тим паче, про стан ясновельможного гетьмана мене вже попереджали.

— А-а-а… Ну, то й добре, якщо так. Тоді вибачайте.

Козарлюга зажурено кивнув, знов ворухнув кошлатими бровами і пробурмотів у пишні вуса:

— Панству що — панство приходить сюди і йде знов. А мені на все це дивитися, мені потім відпоювати пана гетьмана цілющими настоянками, до тями приводити… Бо він для вас — усе суще, нічого ви без свого гетьмана не зможете зробити. Але ж пожаліли би його краще, він же на всіх на вас сам-один!.. Отут мені крається, отутечки!!!

Козак стукнув себе дужим кулаком у груди.

— Можна нарешті все ж таки пройти? — спитав Юрій доволі-таки м’яко, без жодної нотки гніву у голосі. Адже попри абсолютно непоштиву поведінку старого, бажання добряче висварити його чомусь не виникало. Можливо, тому, що цієї миті Немирич згадав свого старого челядника Самійла: той би в подібній ситуації, мабуть, повівся так само — доглядав би хворого господаря пильно й самовіддано, сварив би навіть дуже поважних і шляхетних відвідувачів…

— Та проходьте! Звісно, проходьте. Я ж лише з кращих міркувань про нашого ясновельможного пана гетьмана, і більш нічого.

Немирич не відповів на це виправдовування, тільки кивнув та увійшов у двері. Одразу в ніс вдарили різкі пахощі висушеного зілля. Він мимоволі озирнувся довкола й побачив, що розтертим на порох сухим листям та травою була рясно притрушена вся підлога гетьманської опочивальні. Здається, так православні схизматики роблять на Зелені свята — але ж Трійця давно проминула… Мабуть, просто повітря у кімнаті тяжко хворого таким чином оздоровлює старий служник.

— Хто це… хто там прийшов? Я чекаю на князя Немирича.

— Це саме я, ясновельможний пане гетьмане.

— А-а-а… Ну, тоді… тоді підходь побли…

Той, хто лежав під товстими ковдрами на величезному ліжку, раптом захлинувся повітрям на півслові. Деякий час він відсапувався, а потім забурмотів слабким голосом, постійно запинаючись:

— Зле мені, Немиричу. Дихати… важко… Зір щось зовсім… притупився… Зовсім… І не тільки… зір… Слабкість… клята. Заслаб я. Геть зовсім… заслаб. І тебе… не бачу. Зовсім. Тож підійди. Ближче підійди.

Юрій наблизився до узголів’я ліжка й завмер, здивований. Якби не їхня попередня зустріч кількарічної давнини, він нізащо не упізнав би у цьому літньому чоловікові з розсіяним поглядом потьмянілих очей, з рясно спітнілим чолом і прилиплою до нього коротенькою, якоюсь смішною й навіть жалюгідною чупринкою гордовитого полководця-переможця, якого бачив у Зборівському замку. Аж дивно, як іноді змінюється людина під час тяжкого занедужання!

— Чи ми вже колись… колись раніше… чи зустрічалися? — між тим прорипів хворий.

— Так, у Зборові на укладанні й підписанні миру.

— У Зборові…

На мить тьмяні очі спалахнули жвавим вогником, потім хворий мовив:

— Так, це була… була перемога… добра… наша перемога. Але ти… тоді ти був… серед поляків. На іншому боці. Хіба ні?

— Саме так, того разу я бився на боці короля Яна Казимира.

— Так, так… пригадую. Мені… мені розповідали. Вже потім…

— Що саме розповідали? — здивувався Немирич.

— Як у таборі… як шляхта злякалася… Як паничі… поховались… попід возами. А король даремно… намагався вигнати їх… звідти… з-під возів. А ти йому… ти