Українська література » Сучасна проза » Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд

Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд

Читаємо онлайн Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд
бібліотечного лісу, врізалися на льоту в шибки читального залу, у яких відображалися дерева, і після глухого удару замертво падали на землю. Сидячи на своєму місці в читальному залі, я багато розмірковував про те, сказав Аустерліц, як ось такі, ніким не передбачені нещасні випадки, на кшталт смертельного падіння живої істоти, що збилася зі свого природного шляху, так само, як і перебої, що знову і знову виникають в електронних інформаційних системах, співвідносяться з картезіанським принципом загального плану національної бібліотеки, і я дійшов висновку, що в кожному спланованому й розробленому нами проекті розмах і ступінь складності вписаних у нього систем інформації та управління є вирішальним фактором, і внаслідок цього всеохопна, абсолютно досконала концепція на практиці може цілком поєднуватися, власне, мусить поєднуватися з хронічною дисфункцією та конструктивною нестабільністю. Принаймні для мене, сказав Аустерліц, людини, яка більшу частину свого життя присвятила вивченню книжок і почувалася як удома в Бодліанській бібліотеці, у Британському музеї та на вулиці Ришельє, ця нова велетенська бібліотека, яка, відповідно до огидно-претензійного терміна, що його тепер постійно повторюють і вживають, є, так би мовити, скарбницею всієї нашої писемної спадщини, виявилася цілком непридатною для пошуку слідів мого батька, який зник у Парижі. Стикаючись день у день з довідковим апаратом, який, здавалося, складався із самих лише перепон і тільки дедалі більше сотав мої нерви, я на якийсь час відклав свої пошуки й замість того, згадавши якось уранці про п’ятдесят п’ять кармазинових томів у книжковій шафі на Шпорковій, взявся за читання дотепер невідомих мені романів Бальзака, почавши з історії про полковника Шабера, про якого згадувала Вера й чия овіяна славою кар’єра на службі короля обривається на полі бою під Айлау, коли його таки дістав удар шаблі, і він, знепритомнівши, випав із сідла й опинився на землі. Багато років потому, після довгих блукань по Німеччині, полковник, який, так би мовити, воскрес із мертвих, повертається до Парижа, щоб оголосити претензії на свої маєтності, на свою дружину, графиню Ферро, яка за цей час знову вийшла заміж, та на своє власне ім’я. Ніби якийсь привид, з’являється він перед нами, сказав Аустерліц, у конторі адвоката Дервілля, старий солдат, цілковито висхлий і схудлий, як було сказано в цьому місці. Здавалося, що його очі затягла напівпрозора, перламутрово-блискуча плівка, тож вони ряхтіли, ніби світло свічки. Його гостре обличчя цілковито бліде, на шиї він зав’язав потерту краватку з чорного шовку. Je suis le Colonel Chabert, celui qui est mort à Eylau[111], — з такими словами він представляється й потім оповідає про братську могилу (fosse des morts, як пише Бальзак, сказав Аустерліц), у яку його разом із іншими полеглими вкинули наступного дня після битви й де він, за його словами, врешті прийшов до тями від гострого відчуття болю. J’entendis, ou crus entendre, процитував Аустерліц напам’ять, поглядаючи крізь вікно бістро на бульвар Оґюста Бланкі, des gémissements poussés par le monde des cadavers au milieu duquel je gisais. Et quoique la mémoire de ces moments soit bien ténébreuse, quoique mes souvenirs soient bien confus, malgré les impressions de souffrances encore plus profondes que je devais éprouver et qui ont brouillé mes idées, il у a des nuits où je crois encore entendre ces soupris étouffés[112]. Всього за кілька днів після прочитання цього твору, вів Аустерліц далі, твору, який своїми кольпортажними рисами утвердив мене в моїй підозрі, яка зародилася ще здавна, що межа між смертю й життям є прозорішою, ніж ми зазвичай вважаємо, я, гортаючи в читальному залі один американський часопис, присвячений архітектурі, — а було це рівно о шостій годині вечора, — натрапив на великоформатну сіру світлину, на якій було зображено широке приміщення, заставлене до стелі відкритими полицями, на яких зберігалися справи в’язнів так званої малої фортеці Терезина. Я пам’ятаю, сказав Аустерліц, що тоді, під час моїх перших відвідин богемського гето, я не зміг себе пересилити, щоб зайти в передовий форт, розташований біля гласиса, за межами зіркоподібного фортечного укріплення, тож, напевно, саме тому від вигляду реєстраційної зали в мене виникла нав’язлива ідея, що там, у малій фортеці Терезина, в мокрих і холодних казематах якої загинуло так багато людей, саме там і мало би бути моє справжнє робоче місце, і я сам був винний у тому, що не зайняв його. Поки я розпікав себе такими думками та ясно відчував, провадив далі Аустерліц, як на моєму обличчі проступають ознаки якогось запаморочення, що навідувало мене час від часу, до мене заговорив працівник бібліотеки на ім’я Анрі Лемуан, який впізнав мене ще з часу мого першого побуту в Парижі, коли я цілими днями просиджував на вулиці Ришельє. Жак Аустерліц, запитав Лемуан, зупинившись біля мого столу й трохи схилившись до мене, і таким чином, сказав Аустерліц, між нами в читальному залі Haut de Jardin, який о цій порі поступово безлюднів, зав’язалася довга розмова пошепки про поступове послаблення нашої здатності щось запам’ятовувати пропорційно до розвитку інформаційних технологій, а також про

колапс, l’effondrement, як сказав Лемуан, національної бібліотеки, що вже назріває. Нове приміщення бібліотеки, що за своєю структурою, так само, як і за внутрішніми правилами, які межують з повним абсурдом, намагається усунути читача як потенційного ворога, є, сказав Аустерліц, сказав Лемуан, майже офіційним виявом дедалі нагальнішої потреби покласти край усьому тому, що й досі живиться з минулого. На цьому місці нашої розмови, сказав Аустерліц, у відповідь на моє, так би мовити, мимоволі висловлене прохання, Лемуан завів мене на вісімнадцятий поверх південно-східної вежі, де з так званого бельведера можна було бачити всю міську агломерацію, що розрослася протягом кількох тисячоліть із тепер цілковито вихолощеного підґрунтя, — бліде вапнякове утворення, своєрідний наростень, концентричні кола зароговілої тканини якого сягали за межі бульварів Даву, Су, Понятовскі, Массена та Келлермана й далі, аж до вкритої серпанком найдальшої периферії за межами передмість. За декілька миль на південний схід серед одноманітної сірості проглядала блідо-зелена пляма, посередині якої здіймалося вгору щось на кшталт зрізаного конуса, що, як гадав Лемуан, було Мавпячою горою у Венсенському лісі. Ближче до нас ми бачили переплетені транспортні артерії, якими туди й сюди повзали поїзди та автомобілі, подібні до чорних жуків і гусені. Дивно, сказав Лемуан, тут, нагорі, у нього завжди виникає враження, що там, унизу, беззвучно й повільно перемелюється життя, що плоть міста вражена невідомою підземною

Відгуки про книгу Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: