Руденька - Юля Пилипенко

Це були перші слова мого нового життя.

Мої губи побризкали якоюсь рідиною з маленького балончика… і я знову побачила трубки, які наближалися до мого обличчя. Мені хотілося кричати. Мені хотілося побачити маму…

P. S. Через якийсь час я побачу маму: її на секунду покажуть мені… худу… бліду… втомлену… але щасливу… тому що я була жива.

P. P. S. Мої лікарі так і не зрозуміли, як я в тому стані висмикнула крапельниці, зняла з обличчя кисневу маску, витягла з себе допоміжні трубки і при цьому нічого собі не пошкодила. Ради ковтка води ще й не таке зробиш, а надто коли ти погано тямиш, що робиш.

В конце туннеля яркий свет слепой звезды,

Подошвы на сухой листве оставят следы,

Еще под кожей бьется пульс, и надо жить,

Я больше, может, не вернусь, а может…

я с тобой останусь… [48]

Мене везуть до операційної. Безсонна ніч і сьогоднішній день одібрали в мене всі сили, всі думки… Головне, що з мамою все гаразд… Її забрали до операційної рано-вранці… операція тривала вісім годин… Мені повідомили, що все закінчилося добре… Більше мене вже нічого не хвилювало… Я не хочу більше думати, я втомилася… Знов ці білі стелі… знов ці лампи… як я їх ненавиджу… і яке дивне відчуття всередині… відчуття з дитинства… на що ж це схоже? Точно, іспит… Я йду на іспит до Життя, але нічогісінько не знаю… знаю тільки один білет… і мушу витягнути саме його… я підходжу до столу… уважно вивчаю перевернуті маленькі картки… простягаю руку… спочатку легенько торкаюся кінчиками пальців однієї картки, відчуваю її шорстку поверхню, але чомусь швидко змінюю своє рішення і беру зовсім іншу… збираюся перевернути… цікаво, чи той квиток я витягну, який мені потрібен?

– Julia, зараз тобі введуть наркоз, і тобі треба буде рахувати про себе… – сказала турботлива німецька сестричка.

Господи… колись я вже це чула, тільки по-російськи: «Юлю, коли ти виплигнеш з літака, тобі треба буде рахувати про себе: назвеш три тризначні числа, і парашут розкриється». Мене тоді зацікавило, чому треба рахувати саме про себе і чи можна почати з числа «666». На цей раз мене цікавило зовсім інше:

– Я точно нічого не відчуватиму?

– Звісно, ні, – з усмішкою відповіла сестра.

Якби мені таке сказали в Україні, я б навряд чи повірила. Хоча… якби я зараз була в Україні, я б уже точно нічого не відчувала. Я зразу відчула симпатію до цієї сестри. Мені дуже хотілося їй вірити. Тим паче, що я не мала вибору.

– У тебе ще є питання? – поцікавилася вона.

– Так. Я хочу поговорити з професором Брольшем. Для мене це дуже важливо.

– Я спробую це влаштувати для тебе.

Фігура професора Брольша виникла перед моїми очима майже миттєво.

– Is everything fine, Julia? Any questions? – запитав він своїм тихим залізним голосом.

– Professor Brolsh, may I ask you just one question? – Я дивилася йому у вічі.

– Sure.

– Will I die?

– No, – він промовив це слово таким спокійним голосом, немов ми обговорювали спеку в Німеччині.

– Promise me.

– I promise.[49] – Його голос не затремтів. За останні два тижні я навчилася розрізняти інтонації.

Коли я зрозуміла, що людина, від якої повною мірою залежало моє життя, зараз піде, мені стало по-справжньому страшно… Мені не хотілося його відпускати. Єдиним моїм бажанням у ту мить було, щоб він залишався поруч зі мною доти, поки я не почну рахувати… Але я розуміла, що відволікати його зараз – не в моїх інтересах. Він дав слово. Цього цілком досить.

– Professor Brolsh…

– Yes, Julia…