Руденька - Юля Пилипенко

– Її звуть Джулія, їй тільки-но виповнилося вісімнадцять років… і їй так само боляче, як мені… – Це було останнє, що я почула, перш ніж у моїх вухах зазвучала німецька мова з телевізора.

У цю мить я побачила, як відчиняються двері палати. Нам принесли їжу.

Я не їла вже три чи чотири дні… мені було «заборонено». Але коли я побачила перед собою тацю, я сторопіла: смажена курка… Пармська шинка… Камамбер… спагеті «Болоньєзе»… Я сяк-так стягнула з себе навушники і погукала молоденьку сестричку:

– Пробачте, ви, мабуть, помилилися… Я тільки після трансплантації… Мене буквально півгодини назад перевели з реанімації до палати… і… в Україні мені не дозволяли їсти навіть яблука…

– Тобі можна абсолютно все. Так сказав професор Брольш. Тебе ж доправили до нас літаком з Ізраїлю… тобі там теж щось забороняли? В Ізраїлі навіть виразку шлунку лікують кока-колою… Смачного. – І сестричка попрямувала до моєї сусідки.

Я була така голодна, що ладна була їсти руками… але я не могла… Я не могла підвестися… не могла дотягнутися до заповітного трикутника, який висів над моїм ліжком… Трикутник надії… Здавалося, що виделка і ніж були від мене так само далеко, як Австралія… найменший рух завдавав мені дикого болю, і цей біль був набагато сильніший за відчуття голоду. Я відчувала всі запахи… дивилася на цю їжу… але я була безпорадна… я була звичайною ганчір’яною лялькою. Я просто відвернулася від таці до стіни, заплющила очі й намагалась не дихати, щоб не відчувати хвилюючий аромат італійської пасти… Я відчувала на собі чийсь пильний погляд. І раптом мою сумовиту тишу порушив гарний чоловічий голос, який пролунав зовсім близько: «Julia… devi mangiare qualcosa…»[44]

Італійський бойфренд моєї сусідки по палаті мовчки взяв з моєї таці ніж і виделку… відрізав шматочок пармської шинки і простягнув мені… До горла підступив клубок… і з моїх очей бризнули сльози… Цей незнайомий чоловік… він годував мене так, як годують дитину… чи кохану жінку, а я жадібно ковтала все, що він мені давав і крізь сльози повторювала «Grazie… Molto grazie… Grazie mille».[45]

У палату знову зайшли санітари. Один з них, молодий вродливий хлопець, підійшов до мене. Я дізналася, що його звуть Геральд.

– У тебе все гаразд? Як їжа?

– Чудово, дякую. Мені допомогли поїсти. – Я з вдячністю подивилася на італійського хлопця своєї сусідки по палаті.

– Ти хочеш умитися?

– Дуже. Хочу відчути дотик води. Але я…

– Я допоможу тобі.

– Яким чином?

– Я тебе віднесу. Не бійся, я не завдам тобі болю.

– Гаразд.

Мені завжди хотілося, щоб чоловіки носили мене на руках. Але це був не той випадок… Він обережно розплутував якісь дроти, трубки, крапельниці… обережно взяв мене на руки, але я закричала. До мене дійшла вся суть вислову «пекельний біль».

– Прошу тебе… не треба. – У мене потекли сльози.

– Ну ж бо ще раз… останній. Спробуймо один раз, якщо не витримаєш – я дам тобі спокій. Обіцяю, – ласкаво запевнив мене мій санітар.

– Спробуймо. Я витримаю.

Він доніс мене до ванної. Я не розуміла, чому йому так важко. Я важила п’ятдесят з лишком кілограмів…

– Коли вмиєшся – натисни на кнопку у ванній. Я віднесу тебе назад.

– Я тобі вельми вдячна…

Все було б гаразд. Якби у ванній не виявилося дзеркала. Те, що я побачила… це не було моїм віддзеркаленням. Ось коли до мене дійшло, що значить «не вірити своїм очам». Я не те щоб не вірила своїм очам… я просто відмовлялася їм вірити. Цього не може бути… Це не я… Це не моє обличчя… Це взагалі не обличчя… Я вдивлялась у відображення в дзеркалі і ладна була закричати від жаху… але заважав шок. Тоді до мене дійшло, що востаннє я дивилася на себе в дзеркало в Ізраїлі… а це було… досить давно. Губи були розірвані, і я не розуміла, чому… а моє лице… від мене залишилися тільки очі… решта належала людям з фільмів жахів. Волосся… було фіолетового кольору. Я розуміла, що з моїм тілом – ще гірше… і я боялася подивитися. Але подивилася… до мене все дійшло дуже швидко: ось чому вони удвох мене піднімали… ось чому Геральду було так важко… Вперше в житті мені стало себе шкода. По-людськи шкода. Сльози градом текли по обличчю, і в голові була тільки одна думка: «А що коли так тепер буде завжди? Навіщо тоді мене врятували?» Я не знала, що мені робити, не знала, як жити далі. Мене вбило власне відображення у дзеркалі… знищило… пошматувало… розтоптало… Вмиватися? Але що тут умивати? Червоно-синє опухле тіло? Те, що раніше було моїми губами? ЩО ТУТ УМИВАТИ? Починалась істерика. Я ненавиділа себе за свою слабкість, обличчя і тіло – за їх потворність. Я не могла ні вмиватися, ні натиснути на кнопку. Треба було щось робити… Треба вимкнути емоції й увімкнути голову… Я знов підвела очі й подивилася в дзеркало. Спокійно. Думай. Думай. Просто думай. Подивися на себе збоку.

Отже… що ми маємо на сьогодні: ти ганчір’яна безпорадна