Руденька - Юля Пилипенко

Обміркуй, чи правильно і чи можливо те, що ти обіцяєш, бо обіцянка є обов’язок.

До реанімації увійшла вродлива дівчинка з блакитними очима. Моє серце зупинилося. Юлька… ми з нею були подругами по життю і суперницями на тенісному корті. Її спеціально перевели до мене в клас… ми разом їздили на тенісні турніри, тренувалися, гуляли, списували на іспитах – ми все робили разом. Ми посварилися і не спілкувалися цілий рік через якогось кретина-відмінника зі старших класів, який побився об заклад зі своїми друзями, що зможе розбити нашу міцну дружбу. Він виграв, але ми помирилися… знову-таки через чоловіка. Після випускного Юлька з батьками від’їжджала на ПМЖ до Німеччини… ми ревіли в аеропорту, обіймали одна одну, називали поганими словами відмінника, через якого втратили цілий рік дорогоцінного спілкування… Я подарувала їй на пам’ять браслетик і пообіцяла, що ми неодмінно зустрінемося через рік… Не знаю, чому саме через рік… Все ж ми зустрілися… через рік і кілька днів… Ми дуже чекали цієї зустрічі, але не такої й за інших обставин. Я не знаю, що їй сказали перед тим, як впустити до мене, але вона – молодець, трималася мужньо. У неї завжди був сильний характер… Ми обговорювали наших колишніх однокласників, спільних знайомих… які тепер здавалися мені такими ж чужими і далекими, як і їй. Вона привітала мене з учорашнім повноліттям… і подарувала диснеївського слоника. Юлька намагалася якось мене підбадьорити перед завтрашнім днем і сказала:

– У тебе непоганий вигляд. А ти давно пофарбувалася?

– Тобто? – спитала я.

– Я маю на увазі волосся. Дуже гарний колір. – Вона легенько торкнулася мого волосся.

– Але він начебто не змінився з часу твого від’їзду. Я ніколи не фарбуюся, – мене дуже здивували її слова. – Може, вигоріло на сонці… на корті, не знаю.

– Волосся руде… але відтінок фіолетовий. – Юлька й далі розглядала мою шевелюру.

– Ти жартуєш? Як фіолетовий? Може, це просто контраст… у мене ж обличчя дуже жовте. А в тебе є люстерко?

– Нема. Мені, напевно, просто здається. Твоя мама сказала, що ти вчора з’їла півторта? – Вона явно намагалася змінити тему.

– Так… мені дозволили… на честь дня народження. І ти теж любила ці торти… – Я усміхалася, але чомусь усе ще думала про своє волосся.

– Так… дуже. Тобі їх весь час Гена привозив. – Моя подружка теж заусміхалася. – Втім, як і решту: останні тенісні ракетки, модну форму… все найкраще…

– Твоя правда… знаєш… навіть не хочу думати, що б зі мною було, коли б не Він. Ти Його пам’ятаєш? – Мені дуже хотілося з кимось поговорити про Нього.

– Так… пам’ятаю, як ми у вас святкували Новий рік… А Він приїхав з родиною… маленькою Танечкою… і подарував тобі ведмедя, про якого ми з тобою мріяли. І батьки тобі подарували на Новий рік такого самого. Ти мені віддала ведмедика, якого подарували батьки, а собі залишила Гениного. – Юлька сміялася.

– Еге ж… і Sega… з крихітними картриджами… яка не залишала нам шансу вчити уроки. Знаєш… я шалено Його люблю. І Його родину.

– Знаю… – відповіла Юлька, – завжди знала.

– А ти знаєш, що це Він все для мене робить? – спитала я у своєї подружки дитинства.

– Так… мама сказала нам. – Юлька опустила очі.

Ми ще про щось поговорили… було непросто. Вона добирала кожне слово, і я розуміла, що їй боляче на мене дивитися. В той же час мені не хотілося, щоб вона йшла.

– Юль… ми з Жекою завтра до Туреччини летимо. Повернемося через тиждень. І відразу до тебе приїдемо, – у неї затремтів голос.

– Так… здорово. Побачимося через тиждень. – Мої думки швидко повернулися до завтрашнього дня, від якого і залежало, чи зможемо ми побачитися знову.

– Я хочу тобі дещо подарувати. – Юлька зняла з пальця каблучку.

– Юль… припини, – я відвернулася.

– Пам’ятаєш, ти подарувала мені браслет в аеропорту, перед тим як я назавжди відлітала з України? Ти пообіцяла мені, що ми зустрінемося через рік. І ми зустрілися. Я тобі дарую каблучку й обіцяю, що ми зустрінемося через тиждень. Я обіцяю. – Вона не могла стримувати сліз і одягла мені каблучку на палець.

Ми розридалися… обидві. Як маленькі беззахисні діти, яких з головою занурили в доросле жорстоке життя.

Юлька пішла і повернулася вже в супроводі моєї мами, своїх батьків і симпатичного хлопця на ім’я Женя, з яким вона познайомилася в Німеччині. Женя чудово говорив по-німецьки і закидав моїх лікарів і професорів запитаннями. Найцікавіше, що він уже знав про мою хворобу значно більше, ніж ми з мамою. Перш ніж подолати відстань у триста кілометрів, вони з Юлькою перерили весь Інтернет.

P. S. Коли я знову побачу себе у дзеркалі… я заклякну. Моє волосся… воно стало яскраво-фіолетовим. Не рудим з фіолетовим відтінком, а яскраво-фіолетовим. Це була реакція організму на надмірну кількість міді.

P. P. S. Юлька дотримає своєї обіцянки.