Престиж - Крістофер Пріст

Двадцяте сторіччя стане для моїх дітей періодом дорослішання і процвітання, а я, людина минулої епохи, поступлюся їм місцем, коли проб’є мій смертний час. Але, перш ніж піти з життя, я маю намір залишити по собі яскравий слід на цій землі.

1 січня 1901

Повернувся до склепу і помістив престижі в більш придатне місце. Потім ми з Хаттоном розкидали довкола щурячу отруту, але в майбутньому мені доведеться замінити брезентові мішки більш надійними контейнерами для зберігання останків.

15 січня 1901

Ідмістон-Віллас

Ґескет Анвін повідомив мені, що отримав три заявки на ангажемент. Дві з них уже підтверджені, а обов’язковою умовою для підписання третьої угоди було виконання мого трюку «Блискуча мить» (заманливо розрекламованого в каталозі Анвіна). Я погодився, тож усі три ангажементи можна вважати моїми. Загальний прибуток — триста п’ятдесят гіней!

Учора з Дербіширу привезли апарат Тесли; з допомогою Адама Вілсона я відразу розпакував його й зібрав докупи. Засік час: з’ясувалося, що вся процедура зайняла менше чверті години. Щоправда, в театрі ми маємо встигнути за десять хвилин. В інструкціях містера Еллі вказано, що під час перевірки портативності вони з Теслою зуміли змонтувати апаратуру за неповних двана­дцять хвилин.

Адам Вілсон знає секрет мого номера, і це нормально. Ми співпрацюємо понад п’ять років, і я вважаю, що йому можна довіряти. Аби заручитися його підтримкою (в межах можливого), я збільшив йому платню на знак подяки за мовчання — після кожного успішного виступу я вношу десять фунтів до накопичувального фонду на його ім’я. Адам та Гертруда чекають на другу дитину.

Виконання «Блискучої миті» на сцені потребує копіткої підготовки; паралельно я репетирую інші трюки з мого репертуару. Минуло кілька місяців відтоді, як я практикував сценічну магію востаннє, і це погано вплинуло на мої професійні навички. Зізнаюсь, що я повернувся до тренувань без особливого ентузіазму, але з часом почав отримувати задоволення.

2 лютого 1901

Вчора я виступив у театрі «Емпайр» (Фінсбері-парк), але не включив «Блискучу мить» до своєї програми. Я погодився вийти на сцену лише тому, що хотів перевірити, як працюватиму перед публікою після тривалої перерви.

Мою версію «Зникнення піаніно» сприйняли чудово — бурхливі оплески довго не вщухали, але наприкінці показу я відчув розчарування і незадоволення.

Жадаю дебютувати з моїм новим трюком!

14 лютого 1901

Учора я двічі репетирував «Блискучу мить» і завтра проведу ще дві репетиції. Не наважуюсь тренуватися частіше. У суботу ввечері я виконуватиму цей трюк у театрі «Трокадеро» на Головей-роуд, а потім — щонайменше один раз — наступного тижня. Сподіваюсь, що регулярні виступи дозволять мені уникнути додаткових репетицій — я обмежусь вдосконаленням сценічних рухів, реприз, способів відвертання уваги.

Тесла попередив мене про побічні ефекти, і вони справді виявилися серйозними. Така апаратура суттєво відрізняється від звичайного реквізиту. Кожен сеанс завдає мені великих страждань.

Насамперед я божеволію від фізичного болю. Моє тіло розривається, розпадається на шматки. Кожен крихітний атом відокремлюється від мене й розчиняється в ефірі. За якусь частку секунди — настільки малу, що її неможливо виміряти,— моє тіло перетворюється на електричні хвилі, що випромінюються в простір. Згодом я відновлююсь і матеріалізуюсь у місці призначення.

Удар! Розпад. Удар! Поєднання.

Це нагадує потужний вибух, що відлунює у всьому організмі, згори донизу. Уявіть, що хтось уперіщив сталевим бруском по вашій долоні. Тепер уявіть, що це повторилося десять чи двадцять разів, під різними кутами. Метал розчавлює ваші фаланги й зап’ястя. Ще сто разів б’є по тильній стороні долоні. По пучках пальців. По кожному суглобу.

Низка вибухів зсередини.

Біль поширюється скрізь, заполоняє все тіло.

Удар!

Агонія, що триває мільйонну частку секунди.

Ще один удар!

Ось на що схожі мої відчуття.

Попри все, я з’являюсь у потрібному місці — точнісінько такий, яким був мільйонну частку секунди тому. Я стаю цілісним, ідентичним самому собі, але мене паралізує лютий біль.

Вперше я випробував апарат Тесли в підвалі Колдлоу-Хаус, не маючи уявлення, що на мене чекає. Тоді я безсило сповз на землю, не сумніваючись, що настала моя смерть. Не вірилося, що серце та мозок здатні витримати таке жахіття. Жодних думок, жодних реакцій. Я почувався мертвим і поводився відповідним чином.

Коли я впав, Джулія, яка, звичайно, була присутня на випробуванні, відразу підбігла до мене. Моє перше чітке враження після перебування в потойбіччі — її ніжні руки, що розстебнули комір моєї сорочки, перевіряючи, чи подаю я якісь ознаки життя. Попри неабиякий шок і здивування, я розплющив очі, безмежно щасливий тим, що відчуваю її близькість, її лагідні дотики. Невдовзі я спромігся звестися на ноги, запевнити Джулію, що зі мною все гаразд, обійняти й поцілувати її, знову стати собою.

Відверто кажучи, фізичне відновлення відбувається швидко, але цей жахливий досвід завдає глибоких психічних травм.

Того дня, коли ми здійснили перше випробування апаратури в Дербіширі, я змусив себе повторити експеримент надвечір, унаслідок чого занурився в депресію, що тривала до різдвяних свят. Я помер двічі. Перетворився на одного з живих мерців, прокляту душу.

Нагадуванням про пережите служили останки, яких необхідно було позбутися. Як було сказано вище, я не міг узятися за цю огидну справу до Нового року.

Учора, в Лондоні, у звичній обстановці моєї майстерні, залитої яскравим електричним світлом, я оглянув змонтовану апаратуру Тесли й зрозумів, що маю витримати ще дві репетиції. Я професійний артист. Мій обов’язок — створювати ілюзію, вражати яскравими, несподіваними ефектами. За одну блискучу мить я перенесусь крізь простір і, матеріалізувавшись в іншій точці зали, постану чарівником, який блискуче впорався з неможливим завданням.

Я не можу дозволити собі похитнутися і впасти навколішки, наче засуджений перед стратою. Неприпустимо показувати публіці, що впродовж мільйонної частки секунди я страждаю в пекельній агонії.

Проблема полягає в тому, що мій номер передбачає подвійний обман. Зазвичай фокусники вдаються до імітації «неможливого»: зникнення піаніно, магічного роз­двоєння більярдної кулі, проходження жінки крізь конс­трукцію із дзеркального скла. Глядачі, звісно, знають, що неможливе не стало можливим.

Трюк «Блискуча мить» дійсно досягає неможливого завдяки науковим здобуткам. Публіка бачить те, що сталося насправді! Але я не можу розголошувати таємницю, адже в цьому випадку наука підміняє магію.

Я мушу вдатися до різноманітних хитрощів, аби зробити моє диво менш дивовижним. Після переміщення треба виглядати так, ніби я не був розірваний на клапті й зібраний воєдино.

Отже, я готуюсь терпіти біль, не втрачати свідомість і триматися природно під час фінальних поклонів, коли, сліпуче усміхаючись і махаючи руками, виходжу до пуб­ліки. Містифікувати достатньо, але не перегинати палицю.

Зараз я пишу про вчорашні події, оскільки вчора ввечері повернувся додому в цілковитому розпачі і геть забув про щоденник. Сьогодні, у другій половині дня, я більш-менш отямився, хоча перспектива двох завт­рашніх репетицій лякає і пригнічує мене.

16 лютого 1901

Надзвичайно стурбований сьогоднішнім виступом у «Тро­кадеро». Ранок я провів у театрі — встановлював і перевіряв апаратуру, розбирав і обережно складав деталі в ящики.

Як і очікувалося, я довго сперечався з монтувальниками декорацій, які ворожо поставилися до моїх намірів перегородити сцену. Зрештою мені вдалося владнати конфлікт завдяки щедрій грошовій винагороді; усі мої побажання були враховані, але я витратив астрономічну суму. Ясно одне — цей номер можна демонструвати, якщо оплата значно перевищуватиме всі мої попередні гонорари. Багато що залежатиме від вечірнього