Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова
Щоб відігнати журливі думки, знов вернувся до листа:
Мати не мусить мати підстав тривожитись, що її Кай здичавіє на селі, стане одним із rusticus-ів, що їх висмівають у комедіях, як грубих людей.
Таррагона недалеко від усіх земель. Віддаль — шість-вісім годин їзди! Добрих коней у їхніх стайнях на бракує. А Кай їздити, здається, вміє…
Таррагона має й музей[289], збудований на взірець єдиного у світі Олександрійського музею[290]. Навчають там мудреці та митці[291].
Не дурно ж Таррагона посвячена Аполлонові, богові надземних злетів. Аполлонове місто не допустить, щоб у ньому наслідували приклади нерозумної пихи urban-ів, тих, що ще вчора були вільновідпущеними рабами, як це любила зазначати мати…
Що б написати ще?..
Очистив каламоса. А з-під «стрілами вигнутих», як казала Магдалина, Каєвих він, ластівкою вилетів погляд і торкнувся Сціпіонової вежі, що, мов крапка, закінчувала історією записані аннали:
«Не вкриєш кісток моїх, невдячна батьківщино!» — перебігла перед Каєвим зором Сціпіонова епітафія.
Скільки ж треба було пережити, щоб кинути ще з могили ці слова прийдешнім вікам!..
Задуманий, не почув за собою кроків і не ворухнувся, коли чиясь рука лягла йому на рамено.
— Про що замислився, приятелю? Про Сціпіона чи про красуню-бранку?.. Щоб накінець відмовитись від неї, як він це героїчно вчинив, віддавши її без викупу нареченому! — жартував молодий Клавдій Валерій Руф, Руфілин брат.
— Ти ж недалекий від правди, приятелю!
Кай на хвилину замовк. І додав поважно:
— Я не Сціпіон. Але… покинув більш, як «Сціпіонову бранку»…
Клавдій стяг низькі рівні брови:
— Дивовижні погляди привіз ти, Каю, з тих східних країв!.. Ми тут так задумуватись не вміємо!.. Однак мене б не здивувало, коли б великий африканець[292] призначив тобі бути, — як Еміліан[293] пише, — «між тими вибраними, яких божественна природа звільняє від кари земних бажань»… чи якось там так написано. Що ж до мене, то мої бажання аж надто земні! Іду нагадати тобі, що
Наречена уже на порозі, І пісні вже шлюбні звучать!..
Клавдій заспівав весільної пісні — епіталами.
— На Аполлона! — плеснув Кай у долоні. — Клей Емілій жде наших епіталам! Дійсно! Я цілковито забув…
— Добрий знак! — засміявся Клавдій. — У нас тут кажуть: «Хто забув про запрошення на весілля, то йому самому заспівають незабаром епіталаму!» І це дуже добре! Ще той старий Мімнерес[294] навчав:
Хай свіжої юності квіт Якнайшвидше зривають юнаки й діви.
— Сідай! За хвилинку буду готовий! — І Кай вибіг із дверей таблінуму.
На порозі наскочив на малу Гелу. Немов чекала його. Прибігла й притулилася до Кая. Мурчала, як котеня, й подавала галузочку буксусу.
— Не вгадаю, чого саме хочеш, чорнушко! — лагідно погладив дівчатко по голові юнак і поквапився до своїх кімнат. Але мала муриночка бігла за ним, силкуючись втиснути йому в руку темно-зелену галузку.
— Маю вітати когось?.. Кого ж бо саме?..
…………………
Коли золотисті[295] нумідійські коні примчали до Емілієвого дому, з атріуму вже було чути дівочий хор.
Чи є в світі хтось жорстокіший за тебе, Венеро? Доньку з обіймів матері вириваєш…[296]
Перед інсулою Еміліїв стояв повний шуму й руху натовп, чекаючи весільного проводу. Міські хлопчаки, звинні та швидкі, як молоді мавпи, пролазили попід руками дорослих, намагаючись дістатися аж до самих сходів. Тут-бо насамперед мав з’явитися наречений, щоб кинути в натовп кілька пригорщів горіхів, солодощів та дрібної монети на знак, що вирікається «беззмістовних забав», які заповнювали його дотеперішнє юнацьке життя.
Портики обабіч атріуму заповнювали хори: праворуч — дівочий, ліворуч — юнацький.
Саме юнаки відповідали на мелодійне нарікання дівчат:
Чи ж є в цілому світі зоря, крім Венери, Яка була б радісніша за неї? Вона-бо освячує щасливе подружжя. А що ж солодше можуть дати нам боги За хвилину, коли зазвучить: Гімен! Гіменей!..
Кай із Клавдієм непомітно просковзнули поміж сенаторських латіклавів[297] та білих тог.
Однак Кай був здивований, що бачить тут так багато простих білих вовняних стол
