Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова
Наслідуючи Цінцінната, власноручно засівав першу пригорщу насіння, здобутого власним зусиллям.
На коні, з тризубом[278] у руці, заганяв увечері до загород темно-гнідих биків, що паслися на волі по широких розлогих луках.
Коли ж вертався до Таррагони не міг наситити своїх очей усім тим, що бачив із терас та садів своєї міської садиби.
Яким же іншим від єрусалимського був той довгий акведук, що біг там, за містом, у далину поміж двома пагорками! А вони, немов дві міцні долоні, нагріті живим теплом, обіймали Каєву душу й пестили її…
«Стародавня», як називали ще фінікійці, Таррагона оволоділа Каєм, як мати, коханка і як мрія.
Гаряче, однак насичене вогкістю від близького моря повітря цілувало Каєве обличчя. А подих вітру шепотів юнакові:
— Який немудрий людський звичай завжди ганятися за щастям! Чи ж відає людина, що таке щастя? Коли його бажаєш і чекаєш — це недосяжна мрія… В минулому — зблідла й завжди неправдива згадка. Коли ж його осягнеш — це коротка хвилинка, яка дуже швидко й непомітно переходить у пересичення або у звичайну щоденну звичку!..
— Живи з нами!.. Як ми… Ти ж бо наш… наш… наш! — тихенько додавало шепотіння дерев.
А стрімка жовта скеля там, за містом, усміхалася Каєві всіма зморшками свого обвітреного, спаленого сонцем обличчя прастарої бабуні, доброї, ласкавої і поблажливої, яка має раду, поміч, добре слово й лік.
— Не дай перемогти себе тому, що чуже твоєму духові! — доброзичливо радила — всміхалася бабуня-скеля. — Твоєю матір’ю є Земля. З неї взято тіло твоє і їй віддаси його! Але Диханням Вічності є твій дух! Не допусти ж, щоб він заломився, збочив на манівці!.. — навчала скеля, тверда й певна, як стоїцизм, природний іберійській землі.
А нині вже здалека луною долітав відгук єрусалимських юнацьких мрій:
— Учителю! Що маю чинити, щоб бути досконалим?..
Досконалість! Якою бажаною й легкою до осягнення здається вона за юнацьких літ!.. І як легко потім, у зрілому віці, про неї… забувають! Бо стільки інших дрібних і недосконалих речей переповнюють щоденне життя!
І за мить усміхався ясний, як весняне сонце, образ Магдалини… Виблискував, сяяв з далини, як та… вічно-недосяжна мрія про щастя…
Кай здригнувся, вхопивши на лету думку, що зоря його мрій стала вже… минулим!.. Відвіяли її тутешні подихи легкого вітру… Не потрібно було ні трамонтани, ні бори[279]…
І… за короткий час!.. А як ще недавно Кай пив для неї вітер[280]!
Ця думка заскочила юнака й засоромила його.
Відштовхнув сувої та записи, що за них узявся так завзято, ніби за якусь наукову працю… А була це лише перевірка господарських рахунків!
— Чи ж може справді земля так захопити, як мати, коханка і мрія одночасно?
Відкинув кучері з чола. Задумався й заплющив очі.
І раптом здалося, що прийшло… звільнення!.. І, як кожна воля, воно приносило радість… Неусвідомлену, приховану, але… таки справжню радість!
Це неймовірно, незрозуміло! Але це так!
Тоді там, у Галилеї, палке кохання впало на нього бурею. Торкнулося невідхильним дотиком долі…
І ось уже запало за Каєм, як брама, що її зачинено раптом і… на віки…
Як же справно висловився ще в Цезареї батько!
Кай говорив тоді про своє ув’язнене серце. А батько лагідно всміхнувся:
— Сам себе заперечуєш, мій Каю! Називаєш своє кохання ув’язненням. В’язниця не може бути милою! Почесній-бо людині ув’язнення є ганьбою. А справжнє кохання ганьбою бути не може… До того кожна людина прагне до волі й хоче бути вільною.
Тоді Кай обурився батьковою відсталістю… А себе відчув ще більш діткнутим, ніж забороною роздати своє майно. І от, по такому короткому часі як багато змінилося! Невже батько ясніш від нього самого бачив, що діється в його душі?
І в задумі сперся підборіддям на руки…
Одна з троянд, що стояла перед ним у високій мосянжевій вазі, діткнулася Каєвого чола, як рука сестри.
Юнак підняв очі. Дотик був такий теплий, ніжний, живий! Як колись дотик Магдалининої руки…
Але думка, не відлетівши до Палестини, повернулася до Кая і поставила перед ним його духовим зором не Маріам з Магдали, а… Руфілу, приятельку його дитячих років і першу «втілену згадку», яка привітала його з поверненням до Таррагони. Бо, вступивши до оселі Руфів, найближчих приятелів Понтієвої родини, першу зустрів Руфілу. Ах, Руфи!.. Вони ж бо прохали привітати від них батьків!..
А Кай ще досі не мав часу написати батькам…
І Каїв каламос[281] глибоким, низьким голосом розповідав:
«… Найчастіш буваю у Руфів. Почуваю себе в них, як у власній родині. Коли казав про це доміні Юлії — вона вітає вас обох! — вона відповіла: «Це до тебе озивається твоя рідна земля! Прислухайся уважно до її голосу. Змішався з нею попіл твоїх праотців. І це вона говорить до тебе. Вона ж та сама земля, носила й
