Вечори на хуторі біля Диканьки - Микола Васильович Гоголь

Але Іван Іванович, удаючи, ніби це стосувалося не його, говорив так само далі, тільки значно тихіше: «саме так, пане мій, не хотів брати. У Гадячі в жодного поміщика…»

«Іване Івановичу! адже ж ти дурний, і більше нічого», голосно сказав Григорій Григорович. «Та ж Іван Федорович знає все це краще за тебе і, очевидно, не повірить тобі».

Тут Іван Іванович зовсім образився, замовк і взявся за індичку, незважаючи на те, що вона не така була жирна, як оті, що на них противно було дивитись.

Стук ножів, виделок і тарілок замінив на якийсь час розмову; але голосніше від усього чулося висмоктування Григорієм Григоровичем мозку з баранячої кістки.

«Чи читали ви», запитав Іван Іванович після деякої мовчанки, висовуючи голову з своєї брички до Івана Федоровича: «книгу: «Подорож Коробейникова до святих місць»? Справжня насолода для душі й для серця! Тепер таких книг не друкують. Дуже жалко, що не подивився, якого року».

Іван Федорович, почувши, що мова йде про книгу, старанно почав набирати собі соусу.

«Справді дивно, пане мій, як подумаєш, що простий міщанин пройшов усі місця ті. Більш, як три тисячі верстов, пане мій! більш, як три тисячі верстов! Істинно його сам господь сподобив побувати в Палестині і в Єрусалимі».

«Так ви кажете, що він», промовив Іван Федорович, який багато чував про Єрусалим ще від свого денщика: «був і в Єрусалимі!»

«Про що ви кажете, Іване Федоровичу?» запитав з краю стола Григорій Григорович.

«Я, тобто, мав нагоду зауважити, що які є на світі далекі краї!» сказав Іван Федорович, бувши сердечно задоволений з того, що вимовив таку довгу й складну фразу.

«Не вірте йому, Іване Федоровичу!» сказав Григорій Григорович, не почувши як слід: «все бреше!»

Тимчасом обід закінчився. Григорій Григорович пішов до своєї кімнати, як звичайно, трохи поспати. А гості пішли слідом за бабусею-господинею та панночками до вітальні, де той-таки стіл, на якому вони, йдучи обідати, залишили горілку, ніби якимось чудом заставився блюдечками з варенням різних сортів та блюдами з кавунами, вишнями й динями.

Відсутність Григорія Григоровича помітна була у всьому. Господиня стала балакучішою й відкривала сама, без прохання, багато секретів, як робити пастилу і сушити груші. Навіть панночки розговорилися; але білявенька, що здавалася молодшою на шість років од своєї сестри і якій на вигляд було біля двадцяти п'яти літ, була мовчазніша. Та найбільше говорив і діяв Іван Іванович. Бувши певний, що його тепер ніхто не зіб'є й не змішає, він говорив і про огірки, і про сіяння картоплі, і про те, які в старовину були розумні люди, — куди теперішнім, — і про те, як дедалі все розумнішає і доходить до вигадування наймудріших речей. Одно слово, це був один з тих людей, які з великою охотою люблять займатися втішними для душі розмовами, і говоритимуть про все, про що тільки можна говорити. Коли розмова торкалася поважних і благочестивих речей, то Іван Іванович зітхав після кожного слова, киваючи легенько головою; коли господарських, то висував голову зі своєї брички і робив такі міни, що, дивлячись на них, здається, можна було прочитати, як треба робити грушовий квас, які великі ті дині, що про них він говорив, і які жирні ті гуси, що бігають у нього по двору. Нарешті, вже ввечері, на превелику силу, пощастило Іванові Федоровичу попрощатися. І, незважаючи на свою зговірливість і на те, що його насильно залишали ночувати, він настояв-таки на своєму намірі поїхати і поїхав.

V. НОВИЙ ЗАДУМ ТІТОНЬКИ

Ну, що? видурив у старого лиходія запис?» Таким запитанням зустріла Івана Федоровича тітонька, що нетерпляче чекала на нього вже кілька годин на ґанку і не витерпіла, нарешті, щоб не вибігти за ворота. «Ні, тітонько!» відповів Іван Федорович, злазячи з візка: «у Григорія Григоровича нема ніякого запису».

«І ти повірив йому? Бреше він, проклятий! Коли-небудь попадеться, їй-право, відлупцюю його власними руками. О, я йому спушу сала! Однак треба спочатку поговорити з нашим підсудком, чи не можна судом з нього стягти… Але не про це тепер річ. Ну, що ж, обід був хороший?» «Дуже… так, вельми, тітонько».

«Ну, а які були страви, розкажи? Стара, я знаю, майстерниця доглядати за кухнею».

«Сирники були з сметаною, тітонько. Соус з голубами, начиненими…»

«А індичка зі сливами була?» запитала тітонька, бо сама добре вміла готувати цю страву.

«Була й індичка!.. Вельми гарні панночки, сестриці Григорія Григоровича, особливо білявенька!»

«А!» сказала тітонька і подивилася пильно на Івана Федоровича, що, почервонівши, опустив очі. Нова думка швидко промайнула в її голові. «Ну, що ж?» запитала вона з цікавістю й жваво: «які в неї брови?» Слід зауважити, що тітонька завжди бачила першу красу жінки — у бровах.

«Брови, тітонько, точнісінько-с такі, які, ви розповідали, замолоду були у вас. І на всьому обличчі невеличкі веснянки».

«А!» промовила тітонька, задоволена зауваженням Івана Федоровича, який, проте, й на думці не мав сказати цим комплімент. «А яке було на ній плаття? хоч, проте, тепер важко знайти такої добротної матерії, яка от хоча б, приміром, у мене на оцім капоті. Але не в цьому річ. Ну, що ж, ти розмовляв про що-небудь з нею?»

«Тобто, як?., я-с, тітонько? Ви, може, вже гадаєте…»

«А що ж? що ж тут дивного? на все божа воля. Може, тобі на роду написано жити з нею в парі».

«Я не знаю, тітонько, як ви можете таке говорити. Це свідчить, що ви зовсім не знаєте мене…»

«Ну, от уже й образився!» промовила тітонька. «Ще молода дитина!» подумала вона про себе: «нічого не знає! треба їх звести докупи, хай познайомляться!»

Тут тітонька пішла глянути на кухню і залишила Івана Федоровича. Але з того часу вона тільки й думала про те, як побачити скоріш свого племінника жонатим і побавити маленьких онучат. У голові в неї нагромаджувались самі тільки готування до весілля, і помітно було, що в усіх справах вона метушилася значно більше, ніж раніш, хоч, одначе, ці справи йшли скоріш гірше, ніж краще. Часто-густо, готуючи якесь тістечко, яке вона ніколи не довіряла куховарці, вона, замислившись і уявляючи, що біля неї стоїть маленький онучок, що просить пирога, неуважно простягала йому руку з кращим шматком, а дворовий пес, користуючись з цього, хапав цей ласий шматок і своїм голосним жваканням виводив її