Вечори на хуторі біля Диканьки - Микола Васильович Гоголь
Протягом цього часу він одержав звістку, що матінка його померла; а тітонька, рідна сестра матері, яку він знав тільки тому, що вона привозила йому в дитинстві і надсилала навіть у Гадяч сушені груші і роблені нею самою пресмачні пряники (з матінкою вони були посварилися, а через це Іван Федорович після не бачив її), — ця тітонька, через свою добродушність, взялася керувати невеличким його маєтком, про що у свій час повідомила його листом. Іван Федорович, бувши зовсім упевнений у розсудливості тітоньки, почав як і раніш виконувати свою службу. Інший на його місці, діставши такий чин, загордився б; але гордощі були йому зовсім невідомі і, ставши підпоручиком, він був такий самий Іван Федорович, яким був колись і у прапорщицькому чині. Прослуживши чотири роки після такої знаменної для нього події, він готувався разом з полком виступити з Могильовської губернії до Великороси, — як ось дістав листа такого змісту:
«Любий племіннику, Іване Федоровичу! «Надсилаю тобі білизну: п 'ять пар нитяних шкарпеток та чотири сорочки з тонкого полотна; та ще хочу поговорити з тобою про діло: ти ж бо вже маєш чин немаловажний, що, гадаю, тобі відомо, і дійшов таких літ, що час і за хазяйство взятися, то на військовій службі тобі нема чого більше служити. Я вже стара і не маю змоги доглянути твоє хазяйство; та й справді, чимало до цього маю сказати тобі особисто. Приїзди, Ванюшо; чекаючи справжньої радості тебе бачити, зостаюся многолюбна твоя тітка
Василина Цупчевська.
«Чудна в городі у нас виросла ріпа, більше схожа на картоплю, ніж на ріпу».
Через тиждень після одержання цього листа, Іван Федорович написав таку відповідь:
«Милостива государине, тітонько
Василино Кашпорівно!
«Дуже дякую вам за прислану білизну. Особливо шкарпетки в мене дуже старі, що навіть денщик їх штопав чотири рази і через те зробилися дуже вузькі. Щодо вашої думки про мою службу, я цілком згодний з вами, і позавчора подав у відставку. А як тільки одержу звільнення, то найму візника. Колишньої вашої комісії, щодо насіння пшениці, сибірської арнаутки, не зміг виконати: у всій Могильовській губернії нема такої. А свині тут годують здебільшого брагою, підмішуючи трохи переграного пива.
З найглибшою пошаною, милостива государине, залишаюсь племінником
Іваном Шпонькою».
Нарешті, Іван Федорович одержав одставку в чині поручика, найняв за сорок карбованців жида від Могильова до Гадяча, і сів у кибитку якраз тоді, коли дерева одягнулися в молоде, ще рідке листячко, уся земля зазеленіла свіжою зеленню і по всьому полю пахло весною.
II. ДОРОГА
В дорозі нічого надзвичайного не трапилося, їхали трохи більш, як два тижні. Можливо, що й швидше б доїхав Іван Федорович, але побожний жид шабашував[54] щосуботи, і, прикрившись своєю попоною, молився цілий день. Проте Іван Федорович, як я вже мав нагоду ото колись зауважити, був такою людиною, що не підпускав до себе нудьги. На той час він розв'язував чемодан, виймав білизну, розглядав її гарненько, чи так випрано, чи так складено, знімав обережно пушинку з нового мундира, пошитого вже без погончиків, і знову складав усе якнайкраще. Книг він, правду казавши, не любив читати; а як і заглядав іноді у ворожебну книгу, так це через те, що любив зустрічати там знайоме, читане вже кілька разів. Так міський житель іде щодня до клубу, не для того, щоб почути там щось нове, а щоб зустріти тих приятелів, з якими він з давніх давен звик правити теревені в клубі. Так чиновник з великою насолодою читає адрес-календар по кілька разів на день, не для якихось дипломатичних вправ, його надзвичайно тішить друкований список імен. «А! Іван Гаврилович такий-то», проказує він глухо про себе. «А! ось і я! гм!» І потім знову перечитує його з тими ж таки вигуками.
Після двотижневої їзди Іван Федорович дістався до того села, що було за сто верстов од Гадяча. Це було в п'ятницю. Сонце давно вже зайшло, коли він в'їхав з кибиткою і з жидом на постоялий двір. Цей постоялий двір нічим не відрізнявся від інших, побудованих у невеличких селах. У них звичайно дуже гостинно частують подорожнього сіном та вівсом, ніби він — поштова коняка. А якби він забажав поснідати, як завжди снідають порядні люди, то зберіг би невгамованим свій апетит до іншої нагоди. Іван Федорович, знаючи це все, заздалегідь запасся двома в'язками бубликів і ковбасою і, попрохавши чарку горілки, у якій не буває недостачі в жодному постоялому дворі, почав свою вечерю, сівши на лаві перед дубовим столом, непорушно вкопаним у долівку.
Аж ось почувся гуркіт брички. Ворота заскрипіли; але бричка довго не в'їздила у двір. Гучний голос лаявся з бабусею, що держала трактир. «Я в'їду», почув Іван Федорович: «але якщо хоч одна блощиця вкусить мене у твоїй хаті, то приб'ю, їй-богу, приб'ю, стара відьмо! і за сіно нічого не дам!»
За хвилину двері відчинились, і ввійшов, краще сказати вліз, огрядний чоловік у зеленому сюртуку. Голова його нерухомо покоїлася на короткій шиї, що здавалася ще товстішою від двоповерхового підборіддя. Здавалося, що й на вигляд він належав до тих людей, які ніколи не завдавали собі клопоту дрібницями і в яких усе життя йшло як по маслу.
«Здорові були, шановний пане!» вигукнув він, побачивши Івана Федоровича.
Іван Федорович мовчки уклонився.
«А дозвольте запитати, з ким маю честь розмовляти?» вів далі огрядний приїжджий. При такому допиті Іван Федорович мимоволі підвівся з місця, виструнчився, що звичайно він робив, коли його питав про щось полковник.
«Одставний поручик Іван Федорів Шпонька», відповідав він.
«А насмілююсь запитати, у які місця зводите їхати?»
«У власний хутір-с Витребеньки».
«Витребеньки!» скрикнув суворий допитувач. «Дозвольте, шановний пане, дозвольте!» говорив
