Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

і провулках на Печерських пагорбах зручно і непомітно влаштуватися для спостереження не було де. Це не Поділ з його каваренками та забігайлівками. Останній пункт, з якого ще проглядалася хвіртка, перебувала за сто метрів від будинку з балкончиком. Тут вулиця повертала ліворуч, але будинок на іншому боці виглядав старим і занедбаним. Олег зайшов на його зарослий бур’янами і кущами двір. Оглянув похилений паркан, вибиті вікна одноповерхової жалюгідної будівлі в передсмертному стані.

Побродивши територією, він знайшов дерев’яні козли, заляпані фарбою, що їх закинули будівельники після завершення роботи. Підтяг козли до паркана. Виліз на них і вперся головою в гілки старої вишні. Ці гілки робили його непомітним, але одночасно заважали оглядати будинок, та врешті він прилаштувався, перепробувавши різні точки стеження. Тепер відрізок вулички з хвірткою, за якою пропала Ріна, «висів» у геометрично нерівній рамці з вишневих гілок.

Розділ 48

Краків, червень 1941. Олесь перед дорогою отримує тривожні новини з дому

Олесь прокинувся від гомону, що линув з вулиці. Чути було, як торохтить віз, перегукуються двірники, десь далеко деренчить мотоцикл. Проте з покою, де спала дівчина, не долинало ні звуку. Ще спить? Він встав, помився і запарив ячмінну каву. Не знав, чи будити її. Вчорашня розмова не полишала його голови, все скидалося на безглуздя, на розбуялу фантазію. Найбільше вразило те, що вона здатна й сама вбити його батька. Як? Ця красуня геть не схожа на холоднокровну вбивцю. Хоча в її очах інколи пробігали іскорки, які свідчили, що вона може бути дуже рішучою, а, може, й немилосердною, а однак її врода всьому цьому перечила. Правда, вчорашня пригода з грабіжниками свідчила на користь того, що від неї можна всього сподіватися. Як це не в’яжеться з усталеним образом поетеси! Вірші у неї часто трагічні, зяє в них безвихідь і приречення без проблиску світла. А разом з тим вона має мету і прямує до неї, незважаючи ні на що. Не хотілося б стати їй на дорозі.

Згадалося, як вона вдавано шукала своє посвідчення. Отже, цю розмову було сплановано, як і ночівлю в нього. А потрібен він їй лише для того, щоб переконати тата втекти зі Львова до Кракова і припинити дослідження. Важко повірити, що тато поставився до завдання чекістів дуже поважно. Скоріше за все лише вдає, що захопився.

Сонячне проміння пробивалося в шиби, Олесь відчинив вікно і впустив свіже повітря, настояне на ясминовому цвіті. Потім підійшов до дверей і тихо постукав. Звідти не почулося ані звуку. Прохилив двері й побачив акуратно застелене ліжко. Дівчини не було. Коли вона встигла вислизнути, що він не чув?

Сів пити каву, на сніданок мав хліб і сир. Дівчина не покидала його думок. А що як вона має рацію, і батько таки в небезпеці? Не має значення, чи правда все те, що вона оповіла стосовно Богородиці, можливо, й справді в тих манускриптах ховається таємниця, за якою полюють більшовики. Можливо, що розкриття її бажано тримати в секреті. Але Богородиця, яка час від часу з’являється впродовж віків? Як вона сказала? «Сили зла прагнуть її добути. І це полювання продовжується у всі віки. І вчора, і нині, і прісно».

Це все скидалося на красиву легенду про вічно молоду Діву. Адже так в Шкоції називають останні кілька колосків, які залишають нескошеними на полі. Їх називають Дівою і зберігають до Різдва. В Німеччині ці колоски вже мають назву Наречена Вівса або ж Наречена Пшениці, залежно від того, про яке збіжжя йдеться.

Раптом двері відчинилися, й на порозі з’явилася Арета в вузьких штанах-галіфе й чоботях, за спиною був наплічник. Вигляд мала такий, мовби нікуди й не зникала. Вона поклала наплічник на підлогу і сказала рішуче:

— Сьогодні вирушаємо.

— До Львова? — запитав Олесь.

— До Сянока. А там далі... — Вона налила собі кави, сіла навпроти, з’їла кусничок сиру й запила. Потім сказала: — Я готова.

— Де ви були?

— Ходила до себе по речі.

— Чесно кажучи, — промовив Олесь, — я все ще сумніваюся в доцільності цього ризикованого кроку.

— Коли ваш батько опиниться в тюрмі, сумніви відпадуть? — спитала вона суворо, не зводячи з нього погляду.

— Ви можете мені конкретніше пояснити, в чому проблема мого батька?

— Завдяки четвертій книзі Єноха він може вирахувати, де і коли з’являється Діва. Як її знайти, як вона виглядає, які має ознаки.

— Вам знайома ця Книга?

— Так. Я її мала. Разом з іншими своїми книжками зберігала в монастирі василіянок. Але, коли прийшли совєти, монашок розігнали, а книгозбірню розграбували. Таким чином та Книга опинилася в чекістів, а тепер вона у вашого батька. Коли я була в нього, то навіть думала силою забрати Книгу, але він вихопив з шухляди револьвер. В іншій ситуації це мене б не зупинило, однак постріл міг почути чекістський нишпорка на вулиці, і я потрапила б у пастку.

— Мій тато і револьвер? — здивувався Олесь. — Дуже сумніваюся, що він уміє стріляти. Та той старий револьвер, либонь, і заряджений не був.

— Звідки мені було знати — був, не був... Шкода, що я йому так і не зуміла пояснити, якими небезпечними можуть стати його дослідження.

— Для кого?

— Для людства. Невже ви цього ще не зрозуміли? Чекісти хочуть завдяки молоку Богородиці створити непереможну армію і завоювати світ. Ви ж недарма втекли від їхнього совєтського раю, то, мабуть, знаєте, що це таке. Їм начхати на мільйони жертв. Я не можу дозволити їм знайти те, що вони шукають. Як я це зроблю — ще не знаю. Але, думаю, ваш батько все нам пояснить.

— Знаю. Не знаю лише, як нам переконати мого тата, — розвів він руками.

— Я маю надію, що до цього часу він і сам прозрів і здогадується, що сухим з води йому вийти не вдасться. Чекісти брехливі і жорстокі. Для них не існує жодних зобов’язань. А ще маю надію, що мої слова не пролетіли йому повз вуха. Він повинен їх обдумати і щось вирішити. Але без нас він безпорадний. Самовільно переходити кордон без провідників дуже небезпечно.

— І де ми візьмемо провідника?

— А чим я вам не підходжу? — засміялась вона. — Коли я була в Пласті, то облазила Карпати всюди, де тільки можливо.

Олесь опустив голову і не знав, що повинен відповісти. Сила її переконань давалася взнаки, він втрачав аргументи для суперечки. Не дай Боже їм ця переправа не вдасться, то загинуть усі. Але якщо вона має рацію, то й так нема вибору. Він зібрав усе необхідне до наплічника — бляшану флягу, складаний ножик і ліхтарик, загорнув у папір шматок сала, взяв хліб і сир. Більше нічого з харчів і не було. Потім накинув на себе брезентову куртку, згріб гроші й слухняно вийшов за Аретою з дому.

В брамі його загукав сторож:

— Пане Ольцю, прошу на хвильку! Ту-во принесли вам листа. То був пристійний пан при краваті.

Це Олеся здивувало, бо він ні з ким не ділився своєю адресою. Знав про неї лише головний редактор. Він узяв конверт і покрутив ним на всі боки, однак він не мав штемпелів.

— Щось